Чому жінка, маючи сім’ю, опинилась у будинку престарілих?
Чому жінка, маючи сім’ю, опинилась у будинку престарілих?
Є така приказка: “Чоловік любить здорову жінку і багату сестру”. З гіркотою згадує її лучанка Поліна Бондарук, яка ось уже майже півроку живе в Луцькому геріатричному пансіонаті. І це в свої неповні 62 роки. Про це я дізналася від літнього чоловіка, який прийшов у редакцію. Милиця, на яку спирався, свідчила, що йому не просто було добиратись. Він прийшов розповісти про жінку, яка, як і він, живе в будинку для престарілих, але в значно гіршому становищі, бо прикута до ліжка. — Ви б пішли до неї, — сказав Михайло Іванович. — Вона хоче з вами поговорити. У короткій розмові я встигла з’ясувати, що в Поліни Семенівни є сім’я, чоловік, син. А ось доживати віку довелось їй не у рідній хаті. Родом Поліна Семенівна з села Новий Двір Турійського району. Виростала серед гарної природи, в родині, як саме каже, не якихось алкоголіків, а трудолюбивих людей. — Наша хата, — пригадує жінка, — стояла неподалік колишньої панської садиби — під горбочком. Батько тримав пасіку, у нас був гарний садок. Після десятирічки — Луцьке педагогічне училище. Потім робота в рідній школі, навчання на заочному відділенні у Луцькому педагогічному інституті, диплом вчителя-філолога. — У кінці шістдесятих років, — розповідає Поліна Семенівна, — батьки вже нездужали хазяйнувати в селі і вирішили перебратись до Луцька. Вони продали хату, всю господарку, а натомість купили будиночок в обласному центрі. Переїхала до Луцька і Поліна Семенівна. На той час вона ще була незаміжня. Ще довго не траплявся їй суджений і на новому місці. — Та ось мене познайомили, — каже Поліна Семенівна, — з чоловіком, у якого померла дружина. Тоді я мала вже сорок один рік. Батько перечив: мовляв, як не вийшла заміж замолоду, то й зараз не треба. А мати не була такою категоричною: “Дивись, дочко, сама”. Серце матері, певно, сподівалось, що буде в Поліни все добре, пізнає вона жіноче щастя, материнство. І можна було б не шкодувати, що пізно заміж вийшла. Тим більше, що доля послала синочка. Але зараз якраз і дуже боляче Поліні Семенівні, що через хворобу нічим не може синові допомогти. А йому ж тільки вісімнадцять, і бачить вона, як страждає хлопець, що ось так все склалося. Люди одружуються, щоб мати сім’ю — мати опору, підтримку, особливо тоді, коли якась біда. А в Поліни Семенівни вийшло навпаки — коли захворіла, то залишилась наодинці із своєю бідою. — Я не хочу обливати брудом свого чоловіка, — каже Поліна Семенівна, — бо ж то мій чоловік, батько мого сина, нехай йому щастить у житті!.. Але то трагедія для мене, що я тут. За кожним словом жінки — сльози і розпач. І я відчуваю, що треба обірвати нашу розмову, щоб не краяти і так зболену душу. І в той же час мені здається, що Поліна Семенівна хоче вилити свій біль. Їй хочеться, щоб хтось вислухав і почув, з якими почуттями і думками минають дні у маленькій кімнатці. Вона пригадує свою хату у Луцьку — як вони з чоловіком ремонт гарний зробили (майстер з художнім смаком паркет постелив у кімнатах). Старались, бо ж дитина росте. І все було добре, ніщо не віщувало біди. Та шість років тому у Поліни Семенівни, яка хворіла на гіпертонію, стався інсульт. До минулої осені вона ще вдома жила — так-сяк давала собі раду з допомогою милиць, візочка. А ось з кінця вересня — в геріатричному пансіонаті. — Як так сталось, що ви тут? — запитую жінку. — Я навіть не знала, що мене сюди оформляють. Я ж могла і вдома жити. Є ж люди, в яких нема житла, то хтось і мене доглянув би, якщо вже не чоловік. Бо чоловік сказав, що сім’я наша була, поки я була здорова. Такий вирок особливо боляче сприймає Поліна Семенівна. Вона пригадує польський фільм “Прокажена”. Там аристократична шляхта не прийняла у своє коло бідну вчительку, на якій одружився багатий молодий чоловік. І читачі, певно, пам’ятають цю кінострічку, ті кадри, коли в танці молоду, неугодну оточенню жінку ледве не затоптали. Вона чула страшне слово “прокажена”, яким “сичали” на неї з усіх боків. — Щось подібне зі мною повторилося, — каже Поліна Семенівна.— Тільки від мене відвернувся не якийсь клан, а рідні люди. Крім сина до мене ніхто не приходить. Якби з моїм чоловіком сталась така біда, то він би ніколи не був тут... Недавно я почула хвилюючу історію про лучанку, яка двадцять п’ять років доглядала свого хворого чоловіка. Вона була в нього другою дружиною. Після одруження він дуже швидко захворів. Діагноз страшний — розсіяний склероз. І дехто казав: мовляв, поки не пізно, покинь його — нехай доглядають діти від першого шлюбу. Але навіть мати цієї жінки говорила: “То твій хрест...” І вона несла без нарікань свій тяжкий хрест, доглядаючи свого судженого, як дитину (дітей цьому подружжю Бог не дав). — Я б доглядала свого хворого чоловіка, — каже Поліна Семенівна, — і не відправила б нікуди з рідної хати. І вже крізь сльози: — Ми ж ніколи не сварились, як буває в деяких сім’ях, де бійки, якісь непорозуміння. І ось на тобі... За документами, в геріатричний пансіонат Поліну Семенівну “здавала” її рідна сестра. Але цього, певно, не сталося б, якби чоловік не дав на це згоди. Ясно, що після інсульту і характер уже важкий — непросто близьким людям з такою хворою. Але це той же хрест, який їм судилось нести. Головний лікар закладу Володимир Новосад говорить: — Вся складність у тому, що до хвороб людей, які живуть у нас, додаються ще й трагічні долі. Як ось і в Поліни Семенівни: була сім’я, була родина, були друзі — і враз все це перекреслено. А ще Володимир Адамович сказав: — У пансіонаті наші підопічні нічим не скривджені. Справді, по можливості тут турбуються, щоб всі були нагодовані, одягнені, забезпечені ліками. В останні роки завдяки кращому фінансуванню з боку держави та ще спонсорській допомозі тут на окремих поверхах вже проведено євроремонт. З часом відремонтують всі кімнати, допоміжні приміщення. Затишок, чистота, гарні меблі — це добре. Але казенний дім є казенний дім. У розмові з директором Луцького геріатричного будинку Станіславом Оліферовичем я почула: — За кордоном люди доживають, як ми кажемо, поважного віку і йдуть в інтернат, щоб не бути тягарем своїм дітям, чи іншій рідні. Правда, там фінансування цих закладів не таке, як у нас. І в людей не такі доходи, як в наших підопічних (якщо можна назвати доходами мізерну пенсію — прим. авт.). Але одна справа самому вирішити свою долю, а інша, коли рідні вирішують це за тебе. До речі, в Ізраїлі в будинки для престарілих не дуже-то віддають хворих стариків, а наймають когось для догляду за ними. Як і в Італії, куди тепер наші жінки їздять на роботу. Їздять у той час, коли у наших домівках стільки недоглянутих. І стариків, і дітей. ... Ця морально-етична проблема боляче торкнулась Поліни Семенівни. Їй, ясна річ, хотілося б доживати віку в рідній хаті. Їй, мабуть, не раз сниться, що вона вдома, де все миле і дороге. Катерина ЗУБЧУК.
