ГІРКА ЧАША УЛЯНИ

Уляна народилась в селі Теклине Камінь-Каширського району шостою дитиною в родині Демчуків. Господарство було у них велике і землі чимало, так що роботи — вдосталь. Дівчині найбільше доводилось пасти корів (було їх чотири) та ще овечки. Раненько вставала і гнала худобу на пасовисько, і лише ввечері можна було піти на вечорниці. З нетерпінням чекала сутінків, коли приходив з сусідньої Краснилівки у Теклине молодий гарний парубок Григорій Хомич. Ох і довго гадали дівчата, хто йому припав до серця, що кожного вечора спішить у село... А був він з багатої сім’ї та ще й справжній красень.
На вечірках Грицько завжди задивлявся на Уляну, хоча вона була ще неповнолітня, але вже нівроку: очі волошкові, коса біла, нижче пояса. А як витанцьовувала у своїх черевичках! То була дівка-вогонь.
Якось Григорій наважився і спитав: чи можна до неї сватів слати? Уляна давно чекала від нього освідчення, тому й не відмовила: “Присилай!”
Засватали Уляну. І весілля гучно відгуляли. Пішла вона в невістки. Свекруха її любила, завжди порались разом. Допомагали по господарству і рідні Уляни. Так що жилось їй добре. От тільки як вагітніла — то не доношувала немовлят. Двоє їх померло. А як носила третю дитину, то навіть і відра води не давали підняти, так берегли невістку.
На радість усім народився хлопчик. Назвали його Іванком. Григорій мріяв: ось підросте синок, по господарству буде поміч. Батько був завзятим рибалкою, то сподівався передати всю науку йому. А тут Уляна ще раз завагітніла. Знову радісне бажання: хай народиться братик Іванкові! Але біда чомусь знаходить занадто щасливих людей. Тож і їхню домівку не обминула.
Йшла Велика Вітчизняна війна. Якось до оселі завітали “гості з лісу” і попросили купити їм взуття. Згодився і купив. Не відав, чим все це закінчиться.
Увечері прийшли в село інші незнайомці і запитали в продавця: “Хто купив чоботи?” Мусила сказати. Григорій Хомич, правда, вчасно втік з дому, бо встигли попередити. Тож коли прийшли з обшуком, скрізь нишпорили, все перерили, навіть подушки перерізали.
А через декілька днів прийшли куми Савка і Макар і сказали, щоб Уляна з дітьми та матір’ю збирались у дорогу далеку. Мати хворіла тяжко, то її залишили, а вагітну хазяйку з сином Іванком посадили на віз і привезли в село Бузаки. Тут, біля церкви, збирали всіх тих, хто нібито мав зв’язки з бандерівцями. Родичі стояли оддалік, навіть боялись підійти до приречених на виселення.
... Дорога видалась довгою, аж до Красноярська. А поселили в селищі Довурську, там Уляна вперше побачила велику річку Єнісей. Тулились в маленькій хатинці 4 жінки. До того ж в кожної ще були діти. Що Уляна вагітна — ніхто не звертав уваги. Працювала, як усі. Народився другий син. Назвала його Володимиром — як мріяв Григорій. Згодом переселених евакуювали в Челябінськ, везли у вагонах, як худобу. Не витримав важких поневірянь найменшенький Володя — помер. Як забрали від матері в трупарню, так вона більше синочка і не бачила. І зараз інколи їй сниться, що хтось стукає у двері. Спросоння запитує: “Хто там?” “Мамо, це я, Володя. Мені так холодно!” Уляна підводиться, шепче молитву.
Уляна мусила триматися, бо поруч був первісток Іван. А от подруга Фросина залишилась сама — її син втопився в Єнісеї. Жевріла завжди надія: вижити, наїстися досхочу, повернутись у рідний край, миле серцю Полісся.У Челябінську працювала на станції. Вантажили зерно. Як воно пахло! Так хотілося їсти! Зважилась насипати зернят в чобіток, щоб принести Іванкові. Не знала, що цим продовжує собі невільницьку дорогу ще на довгих 5 років і накликає розлуку з сином. А ось Фросину, яка донесла на неї, в якості заохочення звільнили і відпустили додому.
Коли люди в погонах сказали, щоб зняла чобіток, то серце завмерло. Визвірились: “Что, ты не слышишь, бандеровка, оглохла?” Сина забрали, а її відправили у гулагівський Канськ-табір, у штрафний батальйон. Працювала, як каторжна. Слава Богу, прийшла амністія. Строк зменшили на два роки. Пішла пішки 30 кілометрів, щоб забрати дитину з дитбудинку.
Працівники дитячого сиротинця відмовили видати сина. Не влаштували навіть побачення з ним. Привези, мовляв, довідку, що можеш утримувати його. Господи! Де ж взяти ту довідку, якщо на рідну Волинь дорога така далека. Вирішила раз і назавжди: без дитини не поїду. Благала, просила, на коліна падала, щоб дозволили хоча б побачити. І все-таки вимолила. Яке ж було диво, що Іванко, її кровинка, її щастя, впізнав і закричав: “Мамочка прішла за мной, я поєду домой!”
Уляна знепритомніла. І не тільки тому, що була голодна. Та й дорога далека далася взнаки. Іванко почав кричати: “Мамочка, забєрі мєня. Я хочу к мамє!”
Викликали директора. Подивившись на неї, сказав, щоб не плакала: підготують документи і забере сина. Підбігла до директора, цілувала йому руки. “Ну что ти, женщіна, что я тєбє поп? Бєрі скорєй і уєзжай к сєбє”...
Не знала і не думала, що її поневіряння ще не закінчилися, що їде додому як “ворог народу”. Добралась до села, але мало хто впізнавав у ній ту Уляну, яку забрали і вивезли. Її коханий чоловік Григорій не дожив до кінця війни один місяць — загинув за нез’ясованих обставин. Свекруха померла, а в хату повернулась сестра Ярина і сказала, щоб невістка навіть не думала з’являтися на подвір’ї, бо нічого її вже тут немає, і вона випустить на неї псів.
Подала в суд. Відсудили їй з сином половину хати, але Уляна туди не пішла жити, не змогла піти всупереч волі членів родини, які в той час боялись “виселенців”. Подалася з дитиною милостиню просити. Іванко соромився і все запитував: “Мамочко, а чого в нас хати немає?”
У селі Раків Ліс завернула на подвір’я Антона Мися. Він був вдівцем. Побачивши вродливу жінку з дитиною, запропонував у нього пообідати. Зайшла в хату і відразу зрозуміла, що тут потрібні жіночі руки. Спитала: “Можна, я приберу?” Попрала сорочки, приготувала вечерю і сіли вони втрьох за стіл. Іванко вдосталь наївся, почав засинати. Хазяїн запропонував дитину покласти в ліжко, прикрив його, як рідного сина.
Уляна так і залишилась в Антона. Жили мирно і дружно. Коли оголосили повну амністію колишній репресованій, то лише тоді її признали брати і сестри, навідувалися в гості.
Народила ще від Антона Уляна дочку Валентину. Батько дуже її любив, радів також за прийомного сина Івана, який став військовим.
... Пройшли роки. Антон відійшов у Вічність, а бабуся Уляна у своїх 87 років ще якось дає лад хазяйству. А коли прийдуть гості, то і келишок горілки з ними ще вип’є. Хто подивує, скаже: “Вона не така гірка, як чаша моєї долі”. Доглядає за правнуками Юлею і Михайликом. Та й непогано виглядає у свої роки, і пам’ять має — дай, Боже, кожній людині таку.
Світлана НИВЧИК, студентка факультету журналістики Луцького гуманітарного університету, переможниця редакційного конкурсу “Село моє, для мене ти єдине”.