Сім днів Ганна Сухецька впевнено прошкувала до Почаєва...
Сім днів Ганна Павлівна Сухецька (на фото), жителька села Городне Любомльського району, разом з іншими паломниками впевнено прошкувала до Почаєва, в дорозі співала духовні пісні й жодного разу не звернулася по медичну допомогу.
Анна КАРАСЬ
УСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО БОГА… — А я нікому не сказала, скільки маю літ, — з хитринкою зізнається бабця Ганя. — Якби знали, що вже така стара, то відмовили б мене та не дозволили вирушити в далеку дорогу. Незважаючи на поважний вік, Ганна Павлівна має добру пам’ять і світлий розум, не пропускає богослужіння, співає в церковному хорі. Вдома довго не засиджується — відвідує храми по всій Україні. Сили ще є, отже й робить те, що до душі. Коли дізналася про міжнародний хресний хід до Почаєва, вирішила й собі приєднатися до прочан. Українці Холмщини та Підляшшя споконвіків ходили на прощу до Почаївської лаври. Після Другої світової війни, коли ці землі відійшли до Польщі, добра традиція перервалася. Віряни Польської автокефальної православної церкви вирішили відродити її і 22 липня у польському місті Гайновка розпочали хресний хід. Вони вийшли з Польщі, перетнули територію Білорусі. Далі їхній маршрут проліг через Волинське Полісся – Ратнівський, Старовижівський, Ковельський райони. А 28 липня, у день святкування 1025–річчя Хрещення Русі, у місті залізничників до паломників, які вже подолали 230 кілометрів, приєдналося чимало наших парафіян. Серед них і бабця Ганя. — З нашого села я одна приїхала в Ковель, а вже звідти вирушила пішки разом із усіма, — пригадує старенька жінка початок паломництва. — Погода була хороша, люди привітно ставилися одне до одного, допомагали чим могли. За день ми долали близько 40 кілометрів, а тому на ногах у багатьох прочан з’явилися мозолі. Я ж знала, що попереду далека дорога, тому взула зручні шматяні тапки та прислухалася до поради полячки: у взуття поклала кропиву і жодного мозолика не намуляла. З Ковеля паломники рушили через Турійський район на Володимир–Волинський, а вже звідти — на Почаїв. До них постійно долучалися люди. Дехто з них намагався пройти хоча б невеликий відрізок маршруту. — Казали, що до Лаври нас дійшло п’ять сотень, — захоплено веде оповідь Ганна Павлівна. — Ночували і у фермера на сіні, і на траві біля храмів, а в одному селі господарі прихистили всіх нас у своїх оселях. Скрізь гарно приймали, смачно годували. Бог допомагав нам у дорозі. За процесією їхав автомобіль, на якому були важкі речі, ковдри та свіжа вода. За станом здоров’я паломників стежив лікар. 5 серпня — якраз на свято Почаївської ікони Божої Матері — в післяобідню пору вони припали навколішки біля воріт Лаври і дякували Богові, Божій Матері та всім Святим за сили, які дали, щоб змогли подолати такий неблизький шлях. Монахи Лаври окропили прочан святою водою, після того запросили на вечерю. Згодом до Лаври прибув хресний хід із Луцька та Радивилова. Бабця Ганя переконана, що постійні щирі молитви підтримували всіх паломників, тому вони без будь–яких перешкод дійшли до цієї православної святині.
ЗА ОНОВЛЕНУ ІКОНУ ГОТОВА БУЛА ЖИТТЯ ВІДДАТИ Ганна Павлівна не жалкує за роками, що збігли, мов весняні води, адже Бог завжди милосердний до неї і допомагає долати будь–які труднощі. — Я все життя була, як метіль, то зараз вже повільніше ходжу та й до роботи не така завзята, — зауважує тендітна бабуся зі спрацьованими руками, вицвілими очима та сріблястим волоссям. — Багато пережила і за німців, і правління радянської влади. На роботу аж до Ягодина пішки ходила. Хорошого чоловіка мала. П’ятьох доньок, двох синів народили та виховали. Здається, що то все зовсім недавно було, а ось уже пішов 33-й рік, як нема мого Івана. Спізнала тяжке горе — похоронила трьох своїх кровиночок. Хазяйную зараз сама. Одна донька живе аж у Москві, друга — в Полтаві, третя — у Нововолинську, син — у Ковелі. Спочатку городу обробляла чимало. Корівку, поросятка, птицю тримала, а зараз нема сили для роботи, та й для себе пожити хочеться і Богу за все подякувати, — каже. А далі моя співрозмовниця пригадує, скільки довелося перетерпіти за православну віру за совєтів: — У ті часи строго забороняли ходити до храму, а я просто не уявляла свого життя без Бога, бо з 14 років співала в церковному хорі. Любові до Нього научала синів і доньок. Кожної неділі всією сім’єю відвідували служби в храмі, — пригадує Ганна Павлівна. — Щоправда, через це дітям у школі ставили погані оцінки. Мене постійно викликали до директора, питали, чому не носять піонерські галстуки. А я ж їх постійно спалювала. За часів радянської влади у хаті Сухецьких оновилася ікона, яку ще бабуся Ганни Павлівни принесла з Почаєва. Донощиків тоді вистачало, і вже наступного дня до подружжя завітали аж 12 енкаведистів. Та жінка встигла заховати образ у вівтарі церкви. — Я була готова померти за ту ікону, дуже переживала, аби батюшці нашому нічого не зробили. Але, дякувати Богу, все обійшлося, — ще й досі, пригадуючи ті події, хвилюється бабця. На думку Ганни Павлівни, головне в житті — не тримати в серці зла, бути щирим та безкорисливим, не гонитися за багатствами світу цього, а збирати в серці скарби духовні, дякувати Богу за все і покладатися на Його волю.
