«УЖЕ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА МЕТРІВ ВДАРИЛАСЯ ГОЛОВОЮ У СТОВП»

Журналістка «Волині» спробувала провести кілька годин у місті наосліп, щоб відчути проблеми незрячих людей.

Ярослава ТИМОЩУК


...Зав’язую очі хустинкою і вирушаю в дорогу. З вулиці Шевченка потрібно дістатися до центрального універмагу, а там сісти в маршрутку, яка їде до автостанції. Мій провідник — 31–річний Віталій Ткачук. Він не бачить із народження, ходить і їздить по місту з поводирем, а самостійно лишень заздалегідь добре вивченими маршрутами. При собі має тростину, якою торує шлях. От уже на перших метрах Віталій мене обігнав. Я, збентежена суцільною темрявою, не звикла так ходити, звісно, відстала. І вже через кілька кроків відчула сильний удар і біль, а перед очима заграли іскорки. Вдарилася головою у стовп!
Після цього міцно вчепилася за руку Віталія. А він мені почав розповідати, що, наприклад, бордюри, якими на тротуарах обгороджують квітники, є хорошим орієнтиром для незрячих. Тростина допомагає орієнтуватися за підвищеннями і випадково не потрапити на проїжджу частину вулиці. Скажу чесно: гул автомобілів видається вкрай загрозливим, коли їх не бачиш. А маневрувати між припаркованими на тротуарах машинами — подекуди нелегке завдання і для зрячої людини. Що вже казати про тих, хто сприймає світ на слух і дотик.
Біля драмтеатру чутно розмірені звуки метронома.
— По–народному їх називають «маячками» або ж «дятлами», — пояснює Віталій. — Своїм стуком допомагають дістатися до конкретного об’єкта та й загалом зорієнтуватися на місцевості.
Переходимо дорогу швидко і безперешкодно — світлофор у центрі Луцька оснащений звуковим сповіщенням. Біля ЦУМу доводиться запитувати в людей, яка маршрутка прибуває, а в її салоні відраховувати шість зупинок до виходу. Легше, якщо їх оголошують, але міські перевізники тільки недавно почали встановлювати відповідні прилади. Крім того, незрячим потрібно, щоб на вулиці сповіщали про прибуття і відправлення транспорту.
— Щоб потрапити на автостанцію, треба пройти справжнє випробування, — каже Віталій. — Заходити в ті ворота, через які в’їжджають автобуси. Асфальту на тротуарах майже нема. Автомобілі скрізь стоять. А до платформ взагалі незрозуміло як дістатися.
Віталій читає із листка, надрукованого шрифтом Брай­ ля. Аркуш трохи зім’ятий, тому букви плутаються. Запитую в свого супутника, звідки черпає інформацію.
— Спасибі російським піратам, — усміхається. — Ліцензійні програми, що озвучують комп’ютерні операції, коштують десятки тисяч гривень.
Книги для сліпих — особлива розкіш. Нещодавно єдине в Україні видавництво, яке випускає таку продукцію, — Будинок звукозапису та друку УТОСу — звернулося за фінансовою допомогою до уряду. Бо минулого року надрукували всього дві брайлівські книжки.
— Автостанція тхне поганими пиріжками, — зауважує Віталій. — За запахами можна прослідкувати, як змінюється якість життя. Коли я навчався у Львівській спеціалізованій школі, їдальня була просякнута ароматами пісних каш. Зараз працюю вчителем історії в навчально–реабілітаційному центрі для дітей із вадами зору. Їх годують і рибою, і м’ясом, але вони не дуже це цінують, бо не мають із чим порівнювати.
… Коли на автостанції ми звернули не в той бік, незнайомий дядечко сам зголосився нас провести. А якась бабуся пригостила цукерками.
З автостанції повертаємося тією ж «мовчазною» маршруткою до центру. Заходимо до супермаркету, аби виконати  завдання — купити 200 грамів арахісу. Віталій голосно кличе консультантку, яка й допомагає все зробити.
— Вада зору — не найгірша в світі, — каже на прощання Віталій. — Якщо ти прикутий до ліжка, то все одно багато не побачиш. Я сприймаю світ на запахи, дотики, відчуваю настрій за голосами.
… А я після цього експерименту думаю про те, щоб якимось дивом до Віталія повернувся зір і щоб інші люди ніколи не втрачали цього дорогоцінного дару.
Двогодинну мандрівку із зав’язаними очима для журналістів організувала громадська організація «Генерація успішної дії» у партнерстві з обласною громадською організацією «Волинський прес-клуб». Захід, приурочений до Дня білої тростини, що відзначається в усьому світі 15 жовтня.