— Фу, нарешті! — полегшено видихає старенька бабця, здолавши східці. А за хвилю, посміхаючись, додає:
— Фу, нарешті! — полегшено видихає старенька бабця, здолавши східці. А за хвилю, посміхаючись, додає: — Чи ті «строітєлі» ніколи самі тролейбусами не їздили? Он і сидіння так високо, що сил не стане викарабкатись. Помічаю, що справді місця порожні, а більшість літніх пасажирів стоять. — Зате, як пощастить видряпатися, то відчуття таке, немов на троні возсідаєте, — кажу, аби якось підтримати бесіду. Бабуся виявилась говіркою. За кілька зупинок я довідалася, що вона родом із Миронівки, що на Київщині, але сподобалася волиняку, так тут і зосталася, закохалася у наші ліси. Проїжджаючи мимо храму, щиро хреститься і щось мацає на шиї, тягне за шнурочок і витягує… ні, не хрестик, а свисток! — О, бачте?! — мовить старенька. — Вчора їздила із сином по гриби, так оце він мені вчепив свисток, щоб не загубилась. Так я, щоб назбирала, так не дуже, бо ходила лісом і свистіла. Зате син був спокійний. — А зараз нащо вам той свисток? У тролейбусі свисти не свисти — все одно не почує. — Та, звісно, не почує. То моя новітня хвороба його на шиї зоставила — склероз називається, — бабуся дзвінко сміється над собою, а я по-доброму їй заздрю. У тролейбусі спілкувалась Галина Кажан.
