НЕ ПРАЦЮЄ. ЗАТЕ ЗАМІЖ ВИЙШЛА ВДАЛО!

З чого дивувалася і чим переймалася протягом минулого тижня редактор відділу культури ЯРОСЛАВА ТИМОЩУК

…ЧОМУ МЕНЕ НЕМА НА ФОТО З МІНІСТРОМ КУЛЬТУРИ
На відкриття відремонтованого музею-садиби Ігоря Стравінського в Устилузі прибуло високе начальство: міністр культури Леонід Новохатько і голова облдержадміністрації Борис Клімчук. Аби ні в кого не виникало сумнівів, хто на святі головний, посадовці пройшлися урочистою ходою від воріт до центральних дверей будинку. Запрошені на дійство музиканти в цей час грали туш, міліціонери пильнували за порядком, а чиновники бадьоро марширували. Вітер злегка шарпав прикріплену до стіни табличку з написом «Відреставровано за дорученням Президента Віктора Януковича». Людей заздалегідь попередили: виходити на алеї, коли ними йтимуть чиновники, заборонено.
Далі годиться перерізати стрічку на об’єкті — а як же без цього? Борис Петрович навіть повідомив, що робить це вже 1327-й раз.
— Ці клаптики вручаємо журналістам, які фіксують урочистий момент, – заявив міністр культури і віддав шматок тканини в руки дівчині з фотоапаратом.
У приміщенні авторка експозиції, мистецтвознавець Олена Огнєва провела для присутніх екскурсію музеєм. Оскільки я записувала розповідь на диктофон, то стала біля міністра і губернатора, які теж уважно слухали.
— Ви не могли б не лізти у кожен кадр? – білява панянка з прес-служби адміністрації несподівано смикає мене за рукав. – Хочу їх удвох зазнімкувати, а ви все між ними стоїте.
Відповідаю, що слухаю екскурсію так само, як і вони.
— Вдома в інтернеті почитаєте, – знайшлася співрозмовниця.
До її поради варто було б дослухатися, щоб принаймні збагнути: готуючи прес–релізи, мало хто заглядає далі першої знайденої в мережі сторінки. Втім, прес-секретарку, вочевидь, таки непокоїла моя присутність на знімках, бо нагадувала про це ще тричі. Тоді я сказала, що все життя мріяла сфотографуватися у такій компанії.
Наступного дня подружка повідомила, що бачила мене з Новохатьком на фотографії із сайта Міністерства культури. Відкриваю його, щоб і собі подивитися, та знімка вже не знаходжу.
— Напевно, щось міністру не сподобалося, якщо прибрали світлину, – сміємося разом.
Але можна себе заспокоїти: там нема також ані санкт-петербурзьких піаністів, присутніх на відкритті, ні сільських ентузіастів, ані натяку на постать Стравінського. Зате донесхочу можна любуватися міністром культури.

…ЩО ВСІМ ХОЧЕТЬСЯ ЛЮБОВІ
Натрапила на своїх колег по підслуховуванню чужих розмов. Але вони більше підглядали.
— Ти подивись: три влюбльоні пари, а такі різні, – задумливо каже огрядна жіночка, яка жувала біляш.
Вона відсунула занавіску і дивилася з вікна потяга «Одеса – Ковель» на перон. Разом із супутницею їдуть із одеського базару. Мені з кутка купе нічого не видно, але жінка розповідає так кінематографічно, що все можна уявити.
— У цих всьо на страсті держиться, – коментаторка дуже спостережлива. – Он який засос йому на шиї поставила!
Її подружка витягує шию, аби краще розгледіти.
— А ти чого так ридаєш, голубонько? – звертається вже до якоїсь іншої молодички. – Не побивайся так, скоро приїде твій любчик.
— Треті стоять і не знають, що їм робити, все на інших оглядаються! – захоплено продовжує.
Із подальших дій, що розгортаються за вікном, стає зрозуміло, що всі три пари знайомі між собою.
— Ото артісти! Ото вже комедію ламали! Я думала — справді любов, а їм аби один поперед одним похвалитися! – виносить присуд жінка і більше не відволікається на вокзальні пристрасті.
Починає знайомитися. Про себе і свою подругу повідомляє: були на базарі, повертаються додому в Жмеринку, за день натомилися, зате їдуть не з порожніми руками. Аж тоді помічаю, що в купе стоїть шість дорожніх сумок у клітинку. Припускаю, що ближче було б поїхати до Хмельницького.
— Таке скажете! Там один Китай, а в Одесі й на турецькі лахи можна натрапити, – каже не без гонору в голосі.
– І дешевше, – додає сусідка. – Дитячі шапочки, що в нас по 190, за 120 купила. Взяла внукам зразу шість штук.
Ми ще довго розмовляли зі жмеринськими бабусями. Дарма, що нас розділяють 40 років прожитого та полиці у вагоні. Нам усім хотілося любові, хоча б тієї, що підглянули, та одягу не «мейд ін Чайна».

…ЦУКЕРКАМИ З ХРОБАКАМИ
У тому ж потязі, тільки дорогою з Ковеля до Одеси, нашим сусідом був молодий чоловік із блукаючою усмішкою на обличчі. Причина його безперестанної радості, як згодом дізналися, – вагітна дружина, до якої їхав на Вінниччину.
29-річний Михайло живе в Бресті. Каже, раніше вирушав в Україну автомобілем, але машина щоразу так розбивається на наших дорогах, що довелося пересідати на громадський транспорт. А ще розповів нам романтичну історію знайомства зі своєю майбутньою нареченою. Вперше вони зустрілися в Почаєві, куди приїхали кожен зі своєю екскурсійною групою. Тоді й познайомилися, але жодними контактами не обмінювалися. І лише коли побачилися вдруге і втретє — знову ж таки в мандрівках, то збагнули, що це не випадково. Зараз вони чекають дитину, але ще не вирішили, в якій країні житимуть.
Почала згадувати, що якось була в Бресті. Дуже сподобалися тамтешні цукерки, навіть дизайн обгорток.
— О, солодощі у нас знамениті, – погодився Михайло і простягнув руку до торбинки з нашими українськими ласощами.
Розгорнув цукерку, скривився і відклав убік.
— Ледь хробака не скуштував, – зніяковіло усміхнувся.
Від сорому хотілося залізти під стіл. Напередодні я купувала ці цукерки в одному луцькому супермаркеті. Ми швидко прибрали зіпсовані ласощі і змінили тему, мовляв, «зате в Україні більше свободи слова». Не впевнена тільки, чи це серйозний аргумент для молодої сім’ї, яка переймається передусім здоров’ям і безпекою своєї дитини.

… ЯК СТАТИ ПРИНЦЕСОЮ
Є такий анекдот: «Дівчата, якщо мрієте про принца, станьте спочатку принцесою – ще один кінь йому не потрібен». Ну а дівчата раді старатися, бо ж хто нині не працює, той вдало виходить заміж. Тому стати принцесою – це наша найважливіша стратегічна мета ще з дитинства. Уявну корону над головами своїх доньок часто домальовують самі матусі, закладаючи в їхні голови: «Шукай собі багатого жениха», «Ти така гарна і розумна, а він тебе не вартий» чи й ще гірше: «Всі чоловіки – козли, а ти – сонечко». І люблять пхати на всілякі сумнівні конкурси краси, щоб себе показали. А там дивись, може, який спонсор оком кине.
Свята розкоші та блиску дочекався і Луцьк. Недавно тут вибирали «Міс принцесу України». Після цього заходу склалося враження, що справжня принцеса обов’язково повинна надувати губки «качечкою», засмажитися в солярії, наростити нігті, як у Фредді Крюгера, дивитися на людей так, ніби всі навколо тобі щось винні, і пишатися власним невіглаством. Бо коли учасниць запитували, хто зараз в Україні прем’єр-міністр, то деякі, демонструючи інтелект, відповідали: «Хтось». Напевно, при цьому ще й думали, що це страх як дотепно. Ясна річ, не обійшлося без виходу в купальниках. Його ще й урізноманітнили звабливими танцями. Хоча «Міс Всесвіт» цього року вибирали без традиційного конкурсу бікіні. А у Франції взагалі заборонили дитячі конкурси краси, які травмують надто юних красунь.
Знаю кількох принцес, але вони аж ніяк не вписуються у вітчизняні реалії. Наших переважно вчать, як вийти заміж найдорожче, забуваючи, що до красивих ніг добре мати ще й не порожню голову. От, скажімо, коронована особа Кейт Міддлтон, дружина герцога Кембриджського Вільяма, перед тим, як зайняти місце на троні, здобувала освіту в коледжі, інституті та університеті. Саме там вона і зустріла свого принца. Пліткують навіть, коли на першому курсі Вільям хотів покинути навчання, саме Кейт переконала не робити цього. Принцові треба не тільки красиво усміхатися — з ним ще доведеться про щось говорити.