ЖУРНАЛІСТ МАЄ БУТИ НЕРВОМ СУСПІЛЬСТВА, А НЕ ПІДСПІВУВАЧЕМ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.19 € 29.83
ЖУРНАЛІСТ МАЄ БУТИ НЕРВОМ СУСПІЛЬСТВА, А НЕ ПІДСПІВУВАЧЕМ

Волинь-нова

ЖУРНАЛІСТ МАЄ БУТИ НЕРВОМ СУСПІЛЬСТВА, А НЕ ПІДСПІВУВАЧЕМ

Володимир Горковенко (на фото) – уродженець села Красноволя Маневицького району — журналіст, якого країна знає як репортера телеканалу ICTV. У півгодинній програмі підсумків «Факти» глядачі можуть побачити його авторський погляд на найбільш значущі події тижня...

Володимир Горковенко (на фото) – уродженець села Красноволя Маневицького району — журналіст, якого країна знає як репортера телеканалу ICTV. У півгодинній програмі підсумків «Факти» глядачі можуть побачити його авторський погляд на найбільш значущі події тижня


Людмила ВЛАСЮК



– Пане Володимире, чи пригадуєте свою першу пробу пера?
— Так! У мене й досі зберігаються замітки, вирізані з маневицької районної газети «Нова доба». Перша була присвячена колгоспній вивісці. Біля села Красноволя було споруджено постамент із назвою колгоспу, який носив ім’я Суворова. Ця вивіска сповістила, що Радянський Союз розпався, колгоспу гаплик і дороги назад немає. Месидж був простий: вивіска обвалилася і замість напису «Колгосп ім. Суворова» при в’їзді залишився комічний надпис «Колгосп ім. Су». Хоча мою замітку редакція відредагувала набагато серйозніше із пафосним заголовком «А за напис ніяково…».
— Як розпочинали шлях у журналістиці? Ваша мама Ольга Федосіївна розповідала, що мріяла бачити сина у медицині…
— В радянські часи найшанованішими людьми були лікар і вчитель. От мама і хотіла, щоб її син заробляв на хліб, вибравши одну із цих престижних професій. А журналістика моя почалася, як я вже казав, із районки. Мотив був простий: хотів стати відомим. Докумекав, що найкраще мене можна буде помітити, коли буду в столиці. Так я став студентом Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У вересні 1995 року почав працювати у програмі новин «Вікна», яка й тепер виходить на каналі СТБ. Редагував матеріали, які надсилали регіональні журналісти. У той час одружився. Працював і бігав на пари. Дружина й досі жартує, що за мене іспити складала. Тодішні «Вікна» робила команда Миколи Канішевського, який одного разу викликав мене, ще студента, і сказав: «Годі сидіти і штани протирати – будеш парламентським кореспондентом». Це було те ж саме, що взяти кошеня і кинути його в річку. В цьому політичному болоті я борсався тижнів зо три, поки вивчив, хто є хто.
У вересні 2001 року мене запросили працювати на телеканал «Інтер». Незважаючи на те, що я в дошку україномовний, що моя російська жахлива, тодішній шеф–редактор інформаційної служби Олексій Мустафін взяв мене у штат. Свою російську довелося підтягувати з репетитором просто на каналі. Цікаво, що перший робочий день тривав понад 12 годин. Через п’ять років вже очолював відділ політики інформаційної служби каналу. На канал ICTV прийшов працювати у 2007-му. Мав вийти на роботу 1 квітня. Але вирішив, що смішно починати роботу на новому місці у День сміху і тому прийшов 2-го квітня. Саме в цей день Президент Віктор Ющен­ ко видав перший в історії парламентаризму указ про розпуск Верховної Ради. Довелося робити про це матеріал.
— Що для вас найголовніше в журналістиці?
— Журналіст має бути нервом суспільства, розповідати про те, що болить. І він не повинен прислуговувати комусь. Хоча, на практиці, здебільшого, все навпаки. У сучасній журналістиці подію створює журналіст. Колись, на ранньому НТВ, говорили: якщо ми не розповіли про подію, то її не було. Наприклад, політик проводить прес-конференцію і робить заяву, яка, можливо, змінить світ, а журналіст може зробити матеріал про те, що цей політик приїхав говорити про покращення життя українців на дорогому автомобілі та з охороною. Зреш­ тою, у Раді щодня розглядаються важливі закони, але ми можемо робити матеріал про те, як Адам Мартинюк посперечався із Олегом Ляшком. Тому основне завдання журналіста – не підспівувати нікому. Переважна більшість колег кайфує від того, що вони кабмінівські чи президентські журналісти. Мені ніколи не подобалося словосполучення «парламентський кореспондент». Звучить, як «придворний». Тим більше, я не гірше роблю, наприклад, соціальні матеріали. Сучасний журналіст має бути «всеїдним».