НІЖКИ ЛАМАЛИ, РІВНЯЛИ… УСЕ ВИТЕРПІЛА, ЩОБ ХОДИТИ

Роками друкуємо у «Волині» оголошення про збір коштів на лікування дітей, даємо «адреси біди» для небайдужих читачів. Не завжди вдається відстежувати подальшу долю наших з вами «похресників». Деколи просто не в силі допомогти ― страшна хвороба випереджає… Але, на щастя, багатьох людська доброта врятувала, дала можливість повноцінно жити. Серед них ― Наталя Близнюк із села Журавичі Ківерцівського району

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

З МАМИНОГО ЛОНА ― В РЕАНІМАЦІЮ
Коли після пологів донечку не принесли в палату, Валя занепокоїлася. З трудом піднялася і пішла шукати лікаря. «Покажіть мені мою дитину», ― просила з плачем.
Медсестра мовчки розпеленала новонароджену: маленьке деформоване тільце, за формою схоже на дзвоник, вигнуті ніжки, гримаса болю на крихітному личку… Донечку відправляли з Ківерцівської лікарні до Луцька, в обласне дитяче територіальне медичне об’єднання.
― До 5 років нам ставили діагноз «дитячий церебральний параліч». Ми не виходили з лікарень. У 6 місяців Наталочка ще не тримала голови, не спиралася на ніжки. Ми з чоловіком готові були все віддати, аби врятувати дитину, ― розповідала Валентина Близнюк, яка була дуже зворушена тим, що у редакції згадали про їхню доню.
Хатинка Близнюків малесенька, як рукавичка. Як одружилися, планували згодом збудувати новий дім. Але доля внесла свої корективи: на лікування дитини йшли усі гроші, ще й родичі мусили допомагати. Втішало тільки те, що Наталочка у три роки уже віршики знала, до книжечок тягнулася.
― Аж тут нова біда. Якраз на Великдень у малої стрімко піднялася температура, вона почала задихатися. У лікарні в донечки діагностували важку пневмонію. Не встигли оговтатися ― зупинилося серце. Повертали Наталочку, по суті, з того світу. Нам пояснили, що таке може ще не раз статися, бо через деформацію грудної клітки внутрішні органи зміщені, не можуть нормально функціонувати. Тому хірургічне лікування ніжок, а вони були в дитини «колесом», усе відкладали. Сім разів нас готували до операції ― і щоразу повертали через погіршення стану здоров’я, ― згадує Наталина мама, яка не втрачала надії поставити доньку на ноги.
Сім років батьки возили або носили донечку до школи, що у протилежному кінці села. Влітку ― велосипедом, взимку ― санчатами. А як напровесні дорогу розвезе, тато ніс на руках. І мама грижу хребта заробила, допомагаючи Наталочці дістатися на уроки. Дівчинка дуже хотіла ходити, але ніжки зачіплялися одна за одну, боліли. У сьомому класі довелося перейти на домашню форму навчання.
Понад усе Валентина Василівна боялася, щоб Наталя не провела життя у чотирьох стінах. Тому повезла доньку на консультацію до столичного професора в лікарню «Охматдит». Після курсу лікування їм пообіцяли допомогти, але попередили, що це ― справа не одного року, адже треба буде провести не менше чотирьох операцій. Призначили і дату, наголосивши, що відкладати нікуди. Не сказали тільки, де взяти грошей на довготривале лікування в Києві.
Тоді й прийшла Валентина Василівна у редакцію: «Порадьте, як бути…».

ДЛЯ ЧОГО ЇХАТИ ДО СТОЛИЦІ?
«Допоможімо Наталочці» ― публікація під таким заголовком привернула увагу багатьох читачів. Не пройшла вона і повз увагу давнього і доброго друга «Волині» ― лікаря Миколи Наїдка.
Нащо людям мучитися, добиратися щоразу до Києва, витрачати шалені гроші? Я роблю такі операції у нас в обласній лікарні, ― зателефонував тоді Микола Ігорович до редакції. ― От у мене зараз є пацієнтка зі столиці з подібним діагнозом.
Вроджені дефекти кісток, укорочення кінцівок ― цією проблематикою ординатор відділення ортопедії й травматології, лікар вищої категорії Микола Наїдко займається майже 30 років. Пройшов навчання в Інституті Ілізарова в Кургані, неодноразово брав участь у наукових конференціях, семінарах.
― Я пам’ятаю усіх своїх пацієнтів, бо на кожного витрачаю багато часу і сил, спілкуємося роками. Пригадую, як самовіддано вела себе мама Наталочки, вчилася робити перев’язки, вникала у всі деталі дії апарату Ілізарова. Я фільмую всі етапи лікування складних хворих. Можете подивитися, як виглядали ніжки дівчинки спочатку, і якими вони стали потім, ― шукає лікар у своєму архіві матеріали, які нас цікавлять.
«По ходу» демонструє і знімки інших пацієнток. Ось корінна киянка Аліна, яку батьки привезли на лікування до Луцька з вродженою важкою х-подібною деформацією кінцівок. А це вона тепер ― струнка студентка. А цій пацієнтці вдалося подовжити ногу аж на 40 сантиметрів. І, нарешті, наша Наталя: діагноз  ― дистрофічна  двобічна о-подібна варусна деформація із згинальною контрактурою в кульшових і колінних суглобах. Це тільки на фотографіях видається, що зміни відбулися за помахом чарівної палички. Насправді вони давалися у поті чола, у муках.
― У трьох місцях обидві ніжки треба було зламати і з допомогою апарата Ілізарова вирівнювати, подовжувати. Коли Наталю везли з операційної, навіть медсестри плакали. Я ж тільки Бога молила, аби вона була жива. Ранку ми чекали, як порятунку, бо дитина через біль не могла спати. Коли чули кроки Миколи Ігоровича, його голос, на душі ставало спокійніше. У лікарні доглядала не тільки Наталю, допомагала усім прооперованим жінкам у палаті. Досі підтримуємо з ними зв’язки. А вдома було ще важче. Як робила перев’язки, промивала рани і те «залізяччя», то дитина криком кричала. Моя старенька бабуся кидалася боронити Наталю, сварилася: «Ти ― не мати, а катюга!». А я мусила зуби затиснути і робити все так, як казав Микола Ігорович. Ми йому до кінця днів будемо вдячні, ― змахує сльози мама Валя.
Згадує, як щодня, незважаючи на стогони Наталі, на міліметр підкручувала гвинтики апарату Ілізарова на кістці. В результаті вдалося наростити 12 сантиметрів, щоб ніжка не була коротшою. А попереду чекала така ж тривала процедура вирівнювання другої кінцівки. Якось під час чергової операції підвело Наталине серце, з операційної її забрали в реанімацію. Вишкрябалася ― Микола Наїдко продовжив лікування.
― Я готова була все витерпіти, аби тільки могти ходити. А на сусідньому ліжку лежала здорова доросла дівчина, яка побажала мати довші й рівніші ноги, бути вищою на 15 сантиметрів. Бувають і такі пацієнти, і їх наш лікар оперував, ― доповнює мамину розповідь Наталочка, яка і тепер, через 6 років після лікування, хвилюється, згадуючи ті дні.
А потім ніжки дівчинки «розробляли» спеціалісти санаторію «Дачний», вчили ходити. Завдяки спільним зусиллям багатьох фахівців хвора встала з інвалідного візка.

КРАСУНЯ, РОЗУМНИЦЯ, ГОСПОДИНЬКА
Нині Наталя навчається у Луцькому центрі профтехосвіти на швачку-в’язальницю. Красуня, розумниця, скромна, добра і працьовита. На вихідні приїхала додому. Татові готує улюблений червоний борщ, мамі допомагає поратись у хаті. А ввечері викроїть годину-дві для улюбленого заняття ― бісероплетіння.
― Коли я лежала з апаратом Ілізарова, хресна подарувала мені книжку «Вироби з бісеру». З того все й почалося. Усі квіти, які знаю, хочеться виготовити: нарциси, бузок, маки, троянди. Люблю їх дарувати. Ікони вишиваю бісером, картини, ― розкладає Наталочка барвисте рукотворне диво.
У їхній оселі, як у віночку, бо і доня, і мама ― справжні майстрині. Кажуть, що успадкували гени бабусі Катерини, її вишиті рушники, картини ― зразок для внучки. І навіть тато, і брат Богдан допомагали Наталі освоїти бісероплетіння, забезпечували дротом, підставками для виробів. Розуміли, що її захоплення ― це теж ліки.
― Коли донечка не могла ходити, виготовила багато складних робіт. Тоді я десь почула, що Фонд Катерини Ющенко організовує виставку виробів неповносправних дітей. Ми послали велику посилку, написали, як Наталя готується до чергової операції, як ми збираємо гроші на лікування. За якийсь час із Києва нам прийшла бандероль з книгою для Наталі у подарунок. А від простих людей отримували перекази, за кожну гривню були вдячні. Повірте, найтяжче ― просити. Усім, хто нас у той складний період підтримав, низько кланяємося за милосердя і співчуття, ― просить передати читачам подяку Валентина Василівна.
Їм і тепер нелегко. Працює тільки тато. Наталина пенсія йде на лікування: як не вона в лікарні, то брат, який має проблеми зі слухом, постійно потребує допомоги кваліфікованого отоларинголога. Але Близнюки на долю не нарікають. У цій хатинці найбільше багатство ― тепло і любов. Навіть знімки із сімейного фотоальбома, майстерно зроблені мамою, засвідчують це. Кожен етап життя родини має свій заголовок ― цитату з поезії Ліни Костенко, улюбленої поетеси. Ось фотографії Наталочки більш як десятилітньої давності з епіграфом: «А жити треба, якось треба жити…».
Нинішні знімки ― оптимістичніші, на обличчях більше посмішок. Богдан закінчує школу, Наталя ― училище. Директор Луцького центру профтехосвіти Ольга Завацька її хвалить, серед півтора десятка студентів з інвалідністю і навіть серед здорових Наталочка не пасе задніх, гарно в’яже, шиє, має шанс влаштуватися на роботу. Батьки мріють, щоб діти зуміли дати собі в житті раду.
Господарюють, заготовляють дрова на зиму, годують корівку. Увечері на подвір’я приходять їжачки поласувати молоком. Квітнуть під вікнами хризантеми. Звичне життя сільської сім’ї. Сім’ї, яка знає ціну здоров’я і людської доброти.