На публікацію «Відкинуті суспільством янголята» було чимало відгуків: люди телефонували, запитували «координати» громадської організації, в яку об’єдналися батьки дітей, хворих на аутизм. А ось лучанка Марія Пилипівна, незважаючи на поважний вік, прийшла до редакції, щоб поділитися наболілим...
На публікацію «Відкинуті суспільством янголята» було чимало відгуків: люди телефонували, запитували «координати» громадської організації, в яку об’єдналися батьки дітей, хворих на аутизм. А ось лучанка Марія Пилипівна, незважаючи на поважний вік, прийшла до редакції, щоб поділитися наболілим
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
Їй уже пізно вчитуватися у поради, як пристосовувати дитину–аутиста до життя у суспільстві, яке відгороджується від людей з особливими потребами. Адже сину Марії Пилипівни під 60, лікарі давно поставили йому діагноз «шизофренія». Але не була б то мати. Душа її ніколи не зможе змиритися з хворобою, що спіткала найдорожчу людину. ― Перечитувала статтю десятки разів, згадувала пережите, аналізувала. Думаю, у мого сина ― аутизм. Але раніше про цю хворобу ніхто не знав, отже, не було жодних методик лікування. Нікого не звинувачую, просто вважаю, що і батькам дорослих людей з психічними розладами треба об’єднуватися і відстоювати права своїх дітей. Бо вони безпомічні у цьому світі. Мені 82 роки і я боюся думати, як житиме мій Володя, залишившись без маминої опіки, ― журилася старенька. Розповідала, що син непогано навчався, добре знав математику. Рано одружився, але дружина дуже скоро його залишила. З родичами не контактує, друзів не має, вирішити елементарні побутові проблеми ― придбати собі одяг, продукти ― не спроможний. Підійти до продавця, заговорити ― боїться. Та й люди до тих, хто «не такий, як усі», ставляться без співчуття. — Неодноразово лікувалися ми у психлікарні, але нема таких таблеток, щоб зняти цю постійну тривожність, замкнутість. Знаю, що є психоневрологічні інтернати для важких хворих. Понад усе боюся, щоб син туди потрапив, бо це гірше, ніж в’язниця. За кордоном, знаю, люди з психічними розладами мають соціальний супровід, можуть жити вдома, відвідувати реабілітаційні центри. А у нас нікому до душевнохворих нема діла, ― нарікала Марія Пилипівна, завбачливо попросивши не називати в газеті її прізвища. Залишила в редакції адресу і телефонний номер. Можливо, хтось підкаже вихід із складної життєвої ситуації. А, може, відгукнуться люди, які мають подібну біду і не хочуть миритися, що їхні діти ― зайві у суспільстві.
