Скажете, такого не може бути? Але ось вона, ця жінка...
Скажете, такого не може бути? Але ось вона, ця жінка. Забігла в редакцію після роботи разом із донечкою-першокласницею. Енергійна, молода, бадьора. З порога вносить ясність: «Я — алкоголічка, мені 45, я — мама, дружина і бабуся двох онуків. Стаж тверезості — 18 років»
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ДЗВІНОК ІЗ ВІДНЯ Нашій зустрічі з Марією (ім’я змінене) передувала тривала телефонна розмова з іншою жінкою. Зазвичай люди телефонують до мене з приводу «свіжих» публікацій на теми здоров’я. А цього разу йшлося про матеріал, надрукований давно: розповідь про луцьких анонімних алкоголіків (АА). — Зателефонуйте пізніше, я знайду вам номер телефону героя тієї історії, — пообіцяла жінці, думаючи, що вона — лучанка. — Я дзвоню вам із Відня. Так–так, зі столиці Австрії, з-за кордону. Але обов’язково передзвоню… Напевне, цій нашій читачці, яка опинилася далеко від рідного дому, треба було вкрай поговорити про наболіле. — Сьогодні була у місцевому православному храмі, молилася за здоров’я своїх рідних, сина. Просила Бога, щоб скерував його на правильний шлях. Боюся, аби горілка не зруйнувала його життя, щоб син зберіг здоров’я, сім’ю, роботу. Там, у церкві, почула від священика, що в Австрії багато хворих на алкоголізм рятуються в групах анонімних алкоголіків. Прийшла на квартиру, шукала щось у шафі — й натрапила на газети, які мені колись передали з дому. Там була і «Волинь–нова» з вашою статтею. Вірю, що це — не випадковість, — тремтів від хвилювання жіночий голос на іншому кінці дроту. Просила частіше писати в газеті про те, як люди повертаються до тверезого життя. Син, мовляв, газету «Волинь» читає, можливо, і сам задумається, зацікавиться досвідом тих, хто зміг справитися зі згубною пристрастю. Я пообіцяла своїй землячці зв’язатися з членами однієї з луцьких груп анонімних алкоголіків. І того ж вечора, відгукнувшись на мій дзвінок, до редакції прийшла Марія. Маленька Олеся, продемонструвавши щоденник, в якому на кожній сторінці тішив око усміхнений смайлик і напис «Молодчина!», всілася у куточку кімнати з дитячою книжечкою. А ми з її мамою довго і неспішно бесідували. — В європейських країнах, у США людей, які належать до спільноти АА, поважають. Там є навіть певні пільги для тих, хто повернувся до тверезого життя, при влаштуванні на роботу, при виході на пенсію. В Україні, на жаль, групи анонімних алкоголіків підтримки не відчувають, навіть з орендою приміщення для зборів у Луцьку виникають проблеми. Десятки разів переселялися. Але збираємось, люди до нас приходять, і це радує, — розповідала Марія. Те, що групи працюють на основі анонімності (ніхто не запитує людину, хто вона, звідки, де працює), багатьом додає відваги переступити через страх, нерішучість, сором.
«БОГ МЕНЕ ПОЧУВ…» Марія прийшла в групу анонімних алкоголіків у 27 років, усвідомивши, що опинилася на краю страшної прірви. На руках був маленький синочок, якого треба було вести у перший клас. І в години, коли після чергового запою наступало коротке прояснення, мозок свердлила думка: «Я — пропадаю, що буде з дитиною?..». Історія Марії, можна сказати, типова. Жінки переважно потрапляють у полон залежності швидко, непомітно і для себе, і для оточуючих. Хитро маскують свою хворобу до того часу, поки вона зовсім не візьме гору. — Я народилася і виросла в сім’ї алкоголіка, і цей факт теж мав велике значення. Батько пив, бив матір, ми постійно втікали через вікна до сусідів. І коли він помер, я, 11–річна дівчинка, не шкодувала, не плакала, думала, що нам стане легше. А потім був інтернат, бо мама не могла сама підняти п’ятеро дітей. Закінчила я школу, влаштувалася в Луцьку на роботу, дуже молодою вийшла заміж. Народився синочок, хворів, мав ваду серця. І я, щоб підсолодити собі життя, стала купувати смачні польські лікери, які тоді, на початку 90–х, заполонили наші магазини, — згадує Марія, не боячись вивертати назовні душу. Каже, спилася так швидко, що навіть сама не зрозуміла, як це сталося. Відкривала пляшку з наміром лише пригубити, а відходила від неї, повністю спорожнивши. Сім’я розпалася. Дитину забрала мама у село. А вона щораз більше втрачала контроль над собою. Спочатку крилася зі своєю бідою: в гостях трималася — «я не п’ю», а вийшовши за поріг, спішила до магазину по пляшку. Але алкоголізм неможливо приховати. — Мама возила мене до народних лікарів, бабуся водила до церкви. Їздила я й до Києва, кодувалася за методом Довженка. «Суха тверезість» тривала недовго. Страх — це поганий лікар. Я боялася пити, але якось заболів шлунок, зробила собі «шипучку» з оцту і соди. На пляшці з оцтом прочитала, що там є спирт. Чекала, що зі мною станеться біда, однак нічого страшного не відбулося. І я спокійно відкрила пляшку з горілкою. Двічі потрапляла в наркодиспансер, сусіди викликали «швидку», переживаючи за моє життя. Коли виходила із запою, відчувала страшну провину перед сім’єю, перед усіма знайомими. Каялася, терзалася, мучило сумління. Але хвороба була сильнішою за мене, — зізнається жінка. Тільки той, хто пережив у своєму житті подібне, може зрозуміти весь трагізм ситуації. Саме тому алкоголіки, які усвідомили власне безсилля перед хворобою, відкривають свої душі один перед одним, щоб спільно йти до тверезого життя під опікою Бога. Був період, коли переживала такий відчай, що хотіла накласти на себе руки. Розуміла, що ганьблю сім’ю, сина, що мучуся сама й отруюю життя іншим. Стало так тяжко, що я відчинила вікно своєї квартири на сьомому поверсі, стала на підвіконня… Знала, що йду на великий гріх, тому почала молитися, просити в Бога прощення. І досі не можу згадати, як це відбулося, але якась сила наче перенесла мене з того підвіконня на середину кімнати. Я прийшла до тями за якийсь час, обличчя було мокре від сліз, а губи шептали: «Господи, спаси і помилуй мене…».
ТУТ ВЧАТЬ, ЯК ЗБЕРЕГТИ ПОДРУЖНЄ ЩАСТЯ Про анонімних алкоголіків Марія довідалася під час лікування в наркодиспансері. Пригадує, що найбільшим потрясінням на зборах стало те, як відверто і відкрито, без трагічних ноток говорять люди про свою хворобу. — Відразу відчула, що це — мій шанс. Не пропускала зборів. Навіть коли грипувала, все одно йшла. Боялася: якщо і ці люди від мене відмовляться, то знову залишуся наодинці з бідою. Так дорожила їхнім довір’ям, що з Божою допомогою не допустила жодного зриву, — каже наша співрозмовниця. У групі анонімних алкоголіків Марія знайшла не тільки добрих друзів, а й чоловіка, з яким створили сім’ю. Старший син уже одружився, а маленька донечка — мамина й татова втіха. На збори часто ходять з Олесею. Адже у тверезому товаристві, де на столах — чай і цукерки, де не почуєш лихого слова, де люди тепло і щиро ставляться один до одного, — там і дитині затишно й комфортно. Мала Олеся, почувши, про що йдеться, охоче підтверджує: «Усі мене там люблять і пригощають». А її мама продовжує: — Дуже важливо, щоб рідні алкоголіка, який «дозрів» до тверезого життя, знали, як поводитися в цій ситуації. Адже часто дружини настільки звикають бути в ролі глави сім’ї, тягнути воза за двох, що по-іншому вже й не уявляють подружнього життя. І навіть коли алкоголік перестає пити, його «половинка» не змінює свого ставлення. Тому в нас є групи і для дружин, матерів, яких навчають, як будувати стосунки в тверезих сім’ях. Говорили ми і про тривожний телефонний дзвінок із Відня. Марію схвилювала ця історія. Для того щоб позбутися залежності, головною умовою є власне, вистраждане бажання людини, яка усвідомила, що є алкоголіком.
