Понеділковий ранок. Узбіччя траси Володимир-Волинський—Луцьк, узлісся... Ще здалеку з вікна маршрутки видно викинутий світлий мішок зі сміттям. Кинуті тут раніше відходи, здебільшого целофанові пакети, вітер уже порозвішував на гіллі замість зірваного осіннього листя. Картина обурлива, але майже типова для наших реалій. Але що це? Біля мішка притулилося гарненьке цуценя. Тремтить від холоду й безнадійним поглядом проводжає усі автомобілі. А вони пролітають мимо, не зупиняючись, байдужі до ще одної невдалої собачої долі. Можна лише здогадатися, що хтось минулих вихідних вивіз сюди песика разом із непотребом, а він усе ще не вірить у людську підлість й підступність і вірно стереже хазяйське «майно». Тепер його чекає повільна смерть від голоду й холоду, або миттєва, під колесами автомобіля. Втім, можливий ще один сценарій: хтось пожаліє бідаку й візьме на господарку, в що мало віриться. Чую сердиті голоси: собаку пожаліла, коли людям нині так тяжко живеться! А я переконана: тому і тяжко, що не в ладах із совістю. Спочатку тишком сміття вивезли подалі від власного двору, дарма, що воно муляє очі сотням людей, потім собаку викинули, потім «забули» про батьків, власних дітей, потім…
