Вітряний понеділковий ранок. Скупий промінчик сонця пробивається крізь сіре хмаровиння. Локачі прокидаються. Сусід розмірено цюкає сокирою, рубаючи дрова, десь поряд гелгочуть гуси…
Вітряний понеділковий ранок. Скупий промінчик сонця пробивається крізь сіре хмаровиння. Локачі прокидаються. Сусід розмірено цюкає сокирою, рубаючи дрова, десь поряд гелгочуть гуси… І так хочеться, щоб усе, побачене за вихідні по телевізору, вичитане в інтернеті, виявилося страшним сном. Втім — не все… І досі перед очима обличчя літнього чоловіка з Донецька, який перед телекамерою, не соромлячись сліз, просить пробачення в України за те, що привели до влади такого… (Далі у подібних випадках із екрана лунає характерний писк). Коли пристрасті трохи вгамуються, ми неодмінно розповімо про яскраві приклади того, як із населення народжується народ. На жаль, процес цей тривалий і болісний, як і народження Людини, не буває без болю, крові й сліз. Але за ними мусить настати радість творення й гордість за сподіяне. Доки, розмірковуючи так, поспішала на автостанцію, чоловік біля райвідділу міліції, долаючи опір вітру, старанно прилаштовував синьо-жовтий прапорець до свого буса. А вже в редакції оптимізму додала есемеска від нашої читачки художниці Валі Михальської. Коли б не інвалідний візок, я в тім не сумніваюся, вона теж була б на майдані. А тим часом волає до нас із Хворостова: «Народе мій, не відступись! Не зупинись на півдорозі! Протесту силою змети Усе нечисте на дорозі. Це єдиний шанс відсторонити боягузів і зрадників від влади. Скажіть про це всім. Господь благословляє тих, хто йде!».
