Мова — про Тетяну Байду-Барбелюк (на фото), автора книжки поем «Дорога орлів» та ще понад десятка прозових та віршованих творів, казок для дітей, краєзнавчих досліджень, серед яких художньо-документальна повість про УПА «Довго мовчали смереки», автобіографічна повість «Свічі гаснуть від вітру», роману «Покоління приречених»…
Мова — про Тетяну Байду-Барбелюк (на фото), автора книжки поем «Дорога орлів» та ще понад десятка прозових та віршованих творів, казок для дітей, краєзнавчих досліджень, серед яких художньо-документальна повість про УПА «Довго мовчали смереки», автобіографічна повість «Свічі гаснуть від вітру», роману «Покоління приречених»… Щоразу, коли зустрічаюся з цією без перебільшення красивою, навіть у свої 80, які відзначила цими днями, мудрою, розважливою й водночас небайдужою жінкою, відчуваю невимовне хвилювання й душевний трепет. Колись такий стан означила рядком: «Неначе у груди покладено м’яти…». Вслухаюся в її голос, дивлюся на руки, які знали у житті різну роботу, й намагаюся збагнути: звідки у неї сили усе пережити, перетерпіти, вистояти і не зламатися? І сьогодні, коли майже незряча, бути моральною опорою для інших… Дивлюся на Тетяну Мусіївну, а бачу 15-річне дівчисько, яке намагалося заховатися від арешту… у коноплях. Про це й не тільки — наша розмова
Валентина ШТИНЬКО
«От советской власти не уйдешь никуда», — пролунало над головою, й відтоді моє життя змінилося назавжди.Тільки я цього ще не усвідомлювала… Я з’явилася на світ у селі Забороль тепер Луцького району. «Народила тебе на печі, клоччям перев’язала пуповину, а мотузку перегризла зубами», — згадувала потім мама. У нас була велика родина, цілий хутір. По-вуличному кликали Юхимці, мабуть, хтось із предків звався Юхимом. У баби Харитки було 18 дітей, у другої баби Марти — дев’ять. Але дві війни винищили наш рід під корінь. Тато був мобілізований 23 червня 1941 року, саме того дня, коли в Луцькій тюрмі енкаведисти розстрілювали людей. Безневинних… Мама возом завезла до Ківерців на призовний пункт п’ятьох братів. Три батькових брати загинули на фронті, а тато повернувся інвалідом, без ноги. То його не чіпали. 1948 року, саме на Різдво, органи НКВС заарештували мого старшого брата Михайла — студента Львівського залізничного технікуму. А через рік, усе ж того 23 червня, настала і моя черга. Я тільки-но закінчила 8-й клас середньої жіночої школи № 3 у Луцьку. В тоненьких зошитах учнівських писала ті свої вірші, й у кожному чомусь була Україна. — Зачем писала эти мерзопакостные стишки? Почему не писала «Верной быть СССР»? Надо было играть на балалайке, а не на бандуре, — знущався потім енкаведист, гасячи об мої коліна недопалки. Ув’язнювали за українське слово, за латану вишиту сорочку. Цікавило їх і те, що знала про повстанців, які були родом із Забороля. Так юність моя була знищена, а молодість розп’ята. Я позбулася навіть прізвища, а на 10 років мала стати № 202–Д.
Історія із синьо–жовтим прапором? Вісім місяців я провела у Львівській колонії № 1 для неповнолітніх, де був суворий тюремний режим. Вічний холод, вікна ж не були зашклені, лиш загратовані. Бо вибите скло — то зброя. Сніг за ніч набивався в коси. Але які там люди сиділи! То були особистості з високими моральними планками, справжній цвіт нації! І от у тих застінках у 1950 році створили таку собі підпільну організацію і на 1 Травня вирішили вивісити синьо-жовтий прапор на адмінбудинку. У когось була жовта сорочка, а щось синє поцупили в цеху, куди нас водили працювати. Держак взяли від лопати. Як вішали, я стояла «на шухері», але нас хтось видав, ми були молоді й наївні, не мали досвіду. О, як лютувала наглядачка, майор Есфір Натановна! Коли на Великдень мама передала мені шматок паски й крашанку, вона топтала їх ногами і кричала: — Твой отєц не воевал на фронте! Он был в немецком плену! Далі були Уссурійська тайга, Хабаровськ, зловісна бухта Ваніно, куди нас везли у телятниках шість безконечних місяців, а тепер туди добираються за шість діб…
Ми були як одна родина, і це допомагало вижити. «Урки в законі» знущалися немилосердно, але ми давали відсіч. Там тільки сила діяла, інакше не виживеш. Там я зрозуміла, що слово — зброя. Збагнула, чому наших письменників розстрілювали у Сандармосі, топили у Білому морі. А які люди там мене оточували! Я не можу до них дорівнятися! Боцюн Ганнуся, з якою ми на одних нарах спали, уже померла… Їй би на велику сцену! Голос мала такий — ще сонце з-за сопок не сходило, а вона як заспіває! Навіть сторожові вівчарки, не повірите, замовкали, як Ганнуся співала. А баба Настя, мама сотенного УПА з Тернопільщини!.. Вуйну Настю усі поважали, навіть блатні… А коли померла, повезли тачкою до брами, зняли бірку з ноги, а далі — в тайгу. Думаю, що її й не закопували, кинули на поталу звірам. Якби я була святою, всесильною, подарувала б кожній жінці особисте щастя і поставила монумент їхньому мучеництву. Бо жодна жінка світу не перенесла стільки страждань, як українка. Уже не кажу про тих матерів, яких вивозили у Сибір із малими дітьми… Я не зустрічала у моїй зоні стукачів, ми всі ставилися один до одного як сестри. Не було ні книжок, ні газет, ні радіо, тільки санчастина. Але ми вчилися одна від другої. Переказували цілі поеми, Шевченка читали напам’ять — «Великий льох», «Розриту могилу», «Катерину»… Думаєте, звідки мій псевдонім — Байда? Блатні не раз вечорами просили: — Байда, сбайдай что-нибудь! І я переказувала «Марію» Уласа Самчука, ту книжку тато приніс додому, як розігнали у нашому селі «Просвіту», «Царівну» Ольги Кобилянської, Ірину Вільде. Там і «морзянку» вивчила, без неї у неволі ніяк.
Я дякую тайзі, яка нас вберегла. Тайга багатьох урятувала. Ми їли молоду папороть, черемшу, чорні ягідки черемхи, пили відвар хвої від цинги. А фурункульоз лікували живицею. У мене був такий фурункульоз, що думала, ніколи його не позбудуся… Іван Багряний так точно ту тайгу зобразив! Постійні голод, холод, знущання, хвороби, надлюдська праця на лісоповалі та в кам’яних копальнях забрали не одне молоде життя. У неволі я провела 6 років.
Уже не було бажання вийти на волю. Я важче звикала до волі, ніж до ув’язнення, бо там я могла сказати, що думаю. А тут усі комсомольці, всі комуністи і всі сахаються від мене, як від чумної. Я боялася рот відкрити і надовго замовкла з віршами. Влітку 1954 року повернулася у Забороль до батьків, влаштувалася на «престижну» роботу — вантажницею — і з золотою медаллю закінчила вечірню школу. Я дуже любила дітей і хотіла бути педагогом, але мені сказали, що до дітей мене ніхто не допустить. І в журналістику — зась. А тут приїхали зі Львова набирати на заочне навчання, і я вступила на біофак. Але не все написала в анкеті про свою біографію. А подружка, якій я довіряла, виявилася сексотом. Для молоді розшифрую — «секретным сотрудником» кагебовським. Потім виправдовувалася: «Знаєш, які гроші за це платили!». З навчання мене відрахували і сказали вибиратися з Волині. І тоді моя незабутна Ганя Боцюн написала: «Приїжджай! Я тебе заховаю в Карпатах!».
Лікарем я стала випадково. Якось в Івано–Франківську зайшла до їдальні перекусити. Підходить до мене чоловік, поклав руку на плечі і без усяких передмов каже: — Ти сиділа! Я віднікуюся, а він твердить: — У тебе на чолі написано! Я теж сидів, 25 років. Якщо ти хочеш поступати, я тебе заведу, тут є два таких професори, що теж сиділи, вони допоможуть. Так я познайомилася з професором Думкою. Солідний такий, з бородою, як патріарх. Зізналася, що хімії, фізики й твору не боюся, а німецької зовсім не знаю. Він і справді допоміг. Завчила одне речення німецькою і повторювала його разів десять. Але четвірку мені поставили. Так у 29–ть стала студенткою, була старшою за інших на 10 років. Мене навіть старостою групи призначили. Вчилася, а ночами працювала санітаркою, бо вже синочок на той час з’явився. Посватав мене хлопець, який також відсидів у мордовських таборах, але він рано пішов із життя. І другому чоловікові доля судила недовгий вік, але виросли син і донька, тішуся онуками. 34 роки я вже вдова. А тоді, після закінчення інституту, поїхали ми в Калуш, там будували великий завод, місто розвивалося, працювали люди різних національностей, у тому числі й зеки. Як стала лікарем-гінекологом, то, бувало, по 8 — 9 пологів щодоби приймала, працювала до 1996 року. А тоді приїхав син Олег і каже, що пора, мамо, повертатися на рідну землю.
Такої краси, як на Волині, нема ніде. Я проїхала 12,5 тисячі кілометрів в один кінець, від бухти Ваніно до Карпат, і можу це стверджувати. З 80 років лише 30 прожила на рідній землі й тим щаслива. Як людина, не байдужа до слова, я замовкла до 1991 року, бо боялася за долю своїх дітей. Якщо і писала щось, то відірвала в підвалі дошку і там ховала, щоб ніхто й не здогадався. У 1995 році вийшла моя перша збірочка «Вірші мої — діти мої», видана на газетному папері, не відредагована, але дві тисячі примірників розійшлося. Я знала, що мої вірші слабкі у літературному плані, але в них — пережите і вистраждане. Почала писати прозу, зацікавила мене тема січового стрілецтва, так з’явилося «Покоління приречених», це на історичному матеріалі. Комбатанти із Калущини розказали про Чорний ліс, провідника Ярослава Мельника на псевдо Роберт, то був поштовх до написання «Довго мовчали смереки». «Хрещені вогнем» — про УПА на Волині. А роман «Біла хустка» розповідає про дивовижну долю моєї троюрідної сестри Галини Мялковської, жінки із золотим серцем і руками. Але то було тоді, коли у мене очі були і я могла працювати в архівах, збирати і вивчати історичні матеріали. Тепер того робити не можу, бо звикла відповідати за те, що пишу. Тому від прози знову перейшла до віршів: Усе від мене заберіть, Лише пречисту і нетлінну Святу любов до України Не відбирайте, залишіть!
