Червоноградський музей історії релігії унікальний не лише тим, що тут зібрана велика колекція старовинних речей сакрального мистецтва (три з них внесені у п’ятитомне видання “Історії української культури”), але й тим, що при ньому діє реставраційний центр, у якому працює три реставратори-професіонали, зусиллями яких ікони повертаються до життя. Про те, як вдається їм це робити, як потрапляють цінні експонати у Червоноград, розмова з директором музею Оленою Шовковою.
Червоноградський музей історії релігії унікальний не лише тим, що тут зібрана велика колекція старовинних речей сакрального мистецтва (три з них внесені у п’ятитомне видання “Історії української культури”), але й тим, що при ньому діє реставраційний центр, у якому працює три реставратори-професіонали, зусиллями яких ікони повертаються до життя. Про те, як вдається їм це робити, як потрапляють цінні експонати у Червоноград, розмова з директором музею Оленою Шовковою. — Нині у фондах нашого музею, який є філіалом Львівського музею історії релігії, налічується 482 ікони,— розпочала бесіду Олена Яківна. — З них частина відреставрованих ікон, які знайшли своє місце у залах палацу Потоцького, де ми розміщуємося. Частина чекає на реставрацію найближчим часом. І більшість — законсервованих, які у профзаклейках зберігаються на спеціальних стелажах, так, аби жодна лусочка не осипалась з них. Найбільше у нас ікон, написаних на полотні. Чимало ікон на дереві. І найменше — писаних на блясі, бо цей матеріал ржавіє і стає непридатним, не піддається відновленню зображене на ньому. — Олено Яківно, що, на вашу думку, є серед експонатів найціннішим? — Кожна ікона цінна по-своєму, це — таїна з таїн. У 90 процентах випадків, коли ми їх привозимо в музей, вони дуже знищені. І дуже важливо у кожній речі, будь це ікона чи скульптура, побачити істинний її зміст, правильно атрибутувати. Наші реставратори можуть сидіти добу, щоб добратись до первинного шару. Нерідко їх відкривається аж два під часто примітивним, видимим для ока малюнком. По праву гордимося тим, що три наших експонати — царські врата зі збірки Василіанського монастиря (ХVІІ століття), розп’яття з церкви св. Дмитрія з села Буців Сокальського району (ХVІІІ століття) та Спас з церкви Преображення Господнього села Волиця Комарова цього ж району (ХVІІ століття) — потрапили в “Історію української культури”. — Зазвичай, Олено Яківно, скільки часу витрачається, аби розпізнати первісне зображення? — Ой, це дуже копітка і тривала робота, аби повністю окреслився якийсь образ. Буває, зроблять зондаж, і відразу видно, що там щось є. Довгу історію мали, наприклад, із “Святим Миколаєм”, привезеним із однієї з парафій Львівської області. Час наклав такий сильний відбиток на ікону, що довелось звертатись за допомогою до лікарів, аби вони зробили рентген. Після того наші здогадки підтвердилися. Одна верхня ікона буде перенесена на іншу основу, а нижня залишиться в первинному вигляді. Маємо у своїй колекції роботи всесвітньо відомого Івана Рутковича. З них відреставровані “Архангел Михаїл” та “Мелхеседек”. — Олено Яківно, як я зрозуміла, географія ваших пошуків досить широка. Як ви, зазвичай, поповнюєте музейну колекцію? — Наші маршрути охопили п’ять областей України: Львівську, Волинську, Рівненську, Тернопільську, Івано-Франківську. Маємо на це спеціальний документ, який дозволяє нам оглядати церковні горища, підвали, дзвіниці, підсобні приміщення, де зберігаються “зношені” атрибути. — У вічі впала велика дерев’яна скульптура Кирила і Мефодія. Цікаво, де ви її віднайшли? — Про неї нам повідомив священик однієї з парафій Львівщини. Але як ми, жінки, тягли ці громіздкі напівтрухляві зруби деревини — треба було бачити. Після спеціальних аналізів деревини і тривалої роботи над нею відкрилась унікальна архаїчна скульптура двох слав’яністів, аналогів якої нема в Україні. Подорожувала уже скульптура на виставки у Київ, Львів. — Знаю, що десять років ви особисто сідаєте за кермо “Волинянки” і подорожуєте сільськими маршрутами. — Саме так. Адже ніякий шофер на музейну зарплату не буде їздити з ранку до пізнього вечора у пошуках старовини. Тому за цю справу взялась сама. І зрозуміла, що збирання — це ціле мистецтво, ціла наука, якщо хочете, філософія навіть. Найгірші для мене дні, коли приїжджаю без нічого. Але таке буває рідко. — А як вас сприймають священнослужителі, прихожани? — В переважній більшості розуміння є. Загалом на моїй карті позначено 700 сіл, де я вже побувала, в тому числі 150 — на Волині. А буває, що члени “двадцятки” ставляться насторожено, починають дорікати, що хтось там колись купував у них ікони, а потім продавав. Я абсолютно відверто заявляю: “Ми іконами не торгуємо — ми їх рятуємо”. — Олено Яківно, палац Потоцького — музей історії релігії, як видно, просить допомоги. — У 1989 році ми це приміщення для музею “відвоювали”. Але, за іронією долі, того ж дня пожежа знищила усе праве крило будівлі. Шість років потратили, аби замінити перекриття. Вели ремонтні роботи і паралельно збирали експозицію. Зараз маємо проблеми з опаленням. Аби його запустити, потрібно 250 тисяч гривень. Де їх узяти? Стукаємо у владні кабінети, до людей, які можуть допомогти. Важливо, щоб наші експонати побачили всі бажаючі. А ще маю заповітну мрію. У християнстві є обряд, коли в ікону вдихається жива душа, і підтримується вона щоденними молитвами. І якщо біля ікони не молились довго — душа, безперечно, вмерла. А тому хочу бачити в нашому музеї діючу капличку, через яку пройшли б усі ікони, які відродились під руками наших реставраторів. Алла ЛІСОВА, влас. кор. “Волині”. На фото: Директор музею історії релігії Олена Шовкова.
