Запитували про це ми у пацієнтів Валентини Ананіївни Кравченко, лікаря вищої категорії Луцької поліклініки № 1, яка понад 20 років працює з потерпілими від аварії на ЧАЕС...
Запитували про це ми у пацієнтів Валентини Ананіївни Кравченко, лікаря вищої категорії Луцької поліклініки № 1, яка понад 20 років працює з потерпілими від аварії на ЧАЕС
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«ХУСТИНАМИ ГОЛОВИ КУТАЛИ, БОЯЛИСЬ ОБЛИСІТИ» У Катерини Миколаївни Роїк, учасниці ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, як і у всіх, хто прийшов того дня на прийом, у руках товстелезна медична «книжка». Записів у ній щоразу більшає. Доводиться постійно приймати ліки, бо турбує підвищений артеріальний тиск, підводить серце, жінка перенесла операцію, має цілий «букет» недуг. — А їхала у Чорнобиль у жовтні 1986 року, не задумуючись, чим це відгукнеться в майбутньому. Мала 36 років, працювала лаборантом у санепідемстанції. З працівників нашої служби сформували бригаду, яка відповідала за санітарно–епідеміологічну безпеку в зоні ліквідації. Пам’ятаю, як ми, жінки, хустинами голови кутали, боялися, щоб від радіації не облисіти. Дозиметрів нам не роздавали, але лікар–радіолог попередив: і яблука в садках, і риба в річці, і навіть повітря, яке видавалося чистим, — усе отруєне радіацією. Коли повернулася, якийсь час мала надію, що та поїздка мине безслідно. Не було часу прислухатися, ходити на обстеження. А як хвороби зовсім обсіли, то спохватилася. Але тепер мені кажуть: «Де раніше була?». Хто інвалідність зумів оформити, мають більші пенсії. Мої ж болячки із Чорнобилем не пов’язують. І я одержую 1200 гривень, — розговорилися ми з Катериною Миколаївною в коридорі поліклініки, поки вона чекала своїх пільгових рецептів на ліки. Далі жінка поспішить до аптеки, де мусить придбати призначені препарати за власний кошт. А тоді — чекай, поки повернуть гроші. Ліквідатори нарікали, що нерідко доводиться місяцями ждати відшкодування. Лучанин Володимир Хоровець не так давно переніс інфаркт, треба приймати таблетки. Розповідає, що вдома — хвора дружина, на ліки для якої щомісяця йде до 1,5 тисячі гривень. А пенсія у ліквідатора третьої категорії до такої суми не дотягує. «То як ви мені порадите підтримувати здоров’я? — запитував Володимир Семенович. — Чим я маю заплатити в аптеці?». У поліклініку ми прийшли без попередження, бесідували з тими пацієнтами, яких застали. І картина, яка вимальовувалася із розповідей луцьких ліквідаторів, істотно відрізнялася від бадьорих чиновницьких рапортів про «поліпшення соціального захисту пільгових категорій населення». Ось Віталій, який у 1987 році в Чорнобилі виконував роботи з дезактивації. Нині у цього чоловіка, який ще далеко не пенсійного віку, рак. — Йшов на операцію — усе купував «за списком» за свої гроші. Променева терапія — безкоштовна, «хімії» не призначали — то якось вклався у сімейний бюджет. Лежав у чорнобильському відділенні в обласній лікарні — теж треба мати гроші. Здаєш аналізи — плати «благодійний внесок» або йди до начмеда, проси, — ділився наболілим Віталій, зізнаючись, що навіть нещодавно видану книгу про ліквідаторів, у якій і про нього є абзац, купити не має за що. Ось лучанка Людмила Мартинова, чоловік якої раніше активно працював у громадській організації чорнобильців, допомагав іншим, а нині сам прикутий до ліжка. Журиться жінка, що хворому необхідна консультація невропатолога. Попереднього разу, каже, наймала автомобіль і привозила спеціаліста з лікарні у приватному порядку. Чоловік потребує сильнодіючих заспокійливих препаратів, а оформлення документів на них забирає багато часу. «Ходжу тут і хвилююся, нервую, бо мій ліквідатор зовсім безпомічний, сам удома», — ледь стримувала обурення Людмила Іванівна.
«ДУША НЕ ВЕЛИТЬ ВІДЗНАЧАТИ ЦЮ ДАТУ» Зайшла мова і про День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, адже 14 грудня — «професійне свято» ліквідаторів. «Нема здоров’я і душа не велить відзначати цю дату. Хіба що — піти й помолитися за тих, кого вже нема», — сказав один із чоловіків. — Зараз у мене на обліку 590 ліквідаторів і 114 осіб, переселених із чорнобильської зони. З них 200 — інваліди. І стільки ж моїх пацієнтів–чорнобильців за два десятиліття відійшло у Вічність. Останнім часом усе більше реєструємо онкологічних захворювань. Препарати для хіміотерапії дуже дорогі. Іноді кажуть: «Чому чверть коштів, які виділяються на погашення пільгових рецептів, йде на 5 — 6 осіб?». А як діяти? Залишити важко хворих людей напризволяще? Теж не по–Божому. З іншого боку, сьогодні в кожного учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС цілий букет хвороб, усі вони — «хроніки», потребують постійного амбулаторного лікування, — розповідала Валентина Ананіївна, яка зі своїми пацієнтами–чорнобильцями давно поріднилася. При вході — напис над дверима «Центр реабілітації потерпілих від аварії на ЧАЕС». На жаль, про реабілітацію тепер тут можна тільки мріяти. Реорганізація у сфері охорони здоров’я внесла свої корективи: замість двох спеціалістів — приймає один, та й то — на півставки. — Ця категорія хворих може звертатися за допомогою і за місцем проживання до своїх сімейних лікарів, і у відомчі медичні заклади, як, наприклад, колишні правоохоронці, пожежники… Громадська організація «Союз Чорнобиль» клопочеться, щоб центр реабілітації у поліклініці №1 внесли до реєстру закладів, які надають допомогу чорнобильцям, тоді б ми мали шанс одержати обладнання, фінансову підтримку. Наразі ж обходимось коштами міського бюджету, — пояснював причини «згортання» спеціалізованого центру начальник Луцького міського управління охорони здоров’я Федір Кошель. На Волині — понад 2300 учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, 536 із них є інвалідами. Кого раніше, кого пізніше, але Чорнобиль «наздогнав» кожного недугами, втратою працездатності. А про те, як держава турбується про їхнє медичне обслуговування, ліквідатори з гіркотою кажуть: — Іноді доводиться чути: «У вас, чорнобильців, — пільги, безплатні ліки, високі пенсії». Це у привілейованих. Нам, простим чорнобильцям, нема чому заздрити. Бо здоров’я, яке ми втратили, ніхто не поверне.
