18 грудня перестало битися серце Володимира Ілліча Калитенка (на фото), заслуженого журналіста України, члена Національної спілки журналістів, який майже усе своє життя пов’язав із газетою «Волинь»...
18 грудня перестало битися серце Володимира Ілліча Калитенка (на фото), заслуженого журналіста України, члена Національної спілки журналістів, який майже усе своє життя пов’язав із газетою «Волинь»...
Народився він у місті Артемівську, що на Донеччині, 3 лютого 1936 року в сім’ї військовослужбовця. Згодом переїхав на Волинь — батьківщину матері (тато загинув на фронті). Після закінчення Львівського державного університету ім. І. Франка три роки працював у Таджикистані. У газету «Радянська Волинь» прийшов у 1971 році. Був літпрацівником, заступником відповідального секретаря, 35 років займав посаду відповідального секретаря, потім — знову заступником. Друкувався у різних союзних, республіканських та обласних виданнях. Разом із колишнім партизаном Олександром Філюком видав повість «Клятва на вірність». Брав участь у написанні книг «Волею народу», «Кроки крізь полум’я», «Дзвони пам’яті». Остання — це антологія спалених сіл України, підготовлена великим творчим колективом на чолі з Олесем Гончаром. Читачі «Волині» знали його передусім як автора цілої серії судових нарисів. І мало хто здогадувався, що його серце відкрите поезії, що у хвилини, вільні від газетної праці, він пише вірші. Свого часу вони друкувалися у колективному збірнику «Пісня і праця», зрідка — на сторінках газети. Принаймні, до свого 70–річчя, у лютому 2006 року, Володимир Ілліч запропонував до друку добірку своїх поезій. Рядок про те, що «смерті лиш любов не знає» — саме звідти. Відзначаючи у редакційному колективі один із останніх своїх днів народження, напівжартома обмовився: «Я хотів би померти на роботі…». Воно майже так і сталося. Доля вділила йому лиш кілька місяців «заслуженого відпочинку». Він відлетів у Вічність похмурого грудневого дня, залишивши нам рядки ось цього свого «Роздуму»: Колектив редакції, первинна журналістська організація газети «Волинь–нова» висловлюють найщиріші співчуття дружині, синам, онукам, усім рідним і близьким з приводу непоправної втрати. Хай земля йому буде пухом!
За вікном холодний дощ шумить, В небі іскри креше велетень казковий… Кажуть, що життя — коротка мить, Кажуть, що життя — то спалах сірниковий. Хай би не яскраво я згорів, Не зорею — світлячком тендітним, Тільки б цей вогонь людей зігрів, Напоїв серця їх і теплом, і світлом.
