— Ви хотіли б доньку чи сина?
Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі — в душу...
— Ви хотіли б доньку чи сина? Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі — в душу. — Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися. — Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте, — Лариса не вийшла — вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід
Ольга ЧОРНА
«Не буде нікого. Перетерплю біль. Згрішу. Вже згрішила, – картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати однакові імена. Ні! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Трагічно загинув? Повіявся у світи? Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…». — Вислухай мене, це дуже серйозно, – завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром. — Давай, швидше, у мене часу обмаль. — Послухай, я… ми… — Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба. — Ні… — Проблеми на роботі? — Та ні, інше… — У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе… — Добре, біжи. Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їхнє кохання – крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка–близнючки. У неї міг би бути Любомир–старший і Любчик–молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала. Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків–Тарасиків. Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону. — Любомире, у нас буде дитина, – випалила без передмови. – Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?.. Він мовчав. Вона чекала. — Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лікарем. Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався… Вранці ноги самі понесли до поліклініки. — Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету. — Що? У мене пацієнтка. Зачекайте, будь ласка, – лікарка знову глянула в Ларисину душу. — Пані, тут черга, – донеслося з коридору. — Вибачте, звісно, черга… …Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути. — Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, – виправдовувався. — Тоді, увечері, ти приходив? — Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити. Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома. — Жаль… — Чого жаль? — Дитини. Її не буде. — Ти це зробила? У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення. — Це був син. Любчик. — Ні!!! … Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльо зи. І кривдника поруч не було. І на дивака начебто не схожий…
