ЙОГО ЖИТТЯ НАПОВНЮВАЛА ЛЮБОВ

Сьогодні минає рік, як відійшов у Вічність Герой соціалістичної праці Іван Петрович Федорчук (на фото), який з 1963 по 2000 рік очолював колективні господарства у Коршеві та Ратневі Луцького району

Валентина БЛІНОВА

Упродовж усього життя Іван Федорчук тримався батьківської землі. У рідному Несвічі, що в Луцькому районі, пізнав і солодкий смак заробленого чесною працею шматка хліба, і солону знемогу втоми. Вчився господарювати так, щоб годувальниця віддячувала щедрими урожаями, спершу — в Горохівському сільськогосподарському технікумі, згодом – у Львівському сільгоспінституті. Але це був лише початок довгої дороги пізнання хліборобських секретів, яку невтомно долав протягом усього трудового життя.
Іванові Петровичу ще й тридцяти не було, як став головувати у сусідньому Коршеві. Невдовзі це господарство об’єдналося з ратнівським, який то укрупнювали, то від’єднували в окремі колгоспи. Центральна садиба – село Ратнів, за модним на той час задумом, мала наочно втілювати «стирання різниці між містом і селом». А відтак Федорчуку як керівнику сільгосппідприємства довелося відповідати не тільки за виробничі показники, а й за соціальну сферу, житлове будівництво, впорядкування сільських доріг.
Можна було б відшукати цифри і показники, що показово свідчать про господарський хист Івана Петровича. Але більш промовистим є слід, який ніколи не засипле пісок забуття, слід, який він залишив у пам’яті односельчан, тих, хто трудився поруч із ним. Трудяга, господар слова, ініціативний, далекоглядний, мислив самостійно, не боявся сказати правду в очі начальству і назвати речі своїми іменами — так відгукувалися тоді про нього односельчани, керівники району й області.
Федорчука називали живою легендою волинського села. До нього їздили вчитися селянської мудрості навіть після реформування агропромислової галузі. Ратнівцям пощастило, що поруч із ними жила людина, яка ніколи не йшла проти своєї совісті й принципів, не робила того, що могло б зашкодити землі, на якій він трудився більш як півстоліття. Бо хліборобську совість не розміняв на почесті. Його шлях до найвищої трудової відзнаки був довгим: Указ про присвоєння йому Героя соцпраці — останній для цієї категорії нагород в історії Радянського Союзу.
На жаль, мені лише раз довелося поспілкуватися з мудрим ратнівським господарем та й то вже тоді, коли він був на заслуженому відпочинку і жартома називав себе селянином–одноосібником.
— Завжди старався на совість робити те, що довіряли, — сказав він. — Важкої роботи ніколи не боявся.
Якось журналісти запитали Федорчука, що робив би, якби його обрали президентом. «Працював би і вдень, і вночі, щоб дати нормальне життя людям. Давив би мафію, корупціонерів. Усі в державі повинні отримувати достойну зарплату і заслужену пенсію. Ліквідував би безробіття. Запровадив би земський банк і земський суд. Слід давати селянам вигідні кредити, але треба забирати землю в тих, хто не вміє чи не може на ній господарювати». Можливо, нині комусь ці наміри видаються декларативними, але навіть через більш як двадцять років влада так і не спромоглася здійснити їх для користі громадян.
Велике бачиться здалека. Тепер, коли відділяє рік відтоді, як обірвалася земна дорога Івана Петровича, його доньки пригадують чимало фактів, що висвічують особливі грані його душі.
— Коли тато почав головувати у Коршеві, він квартирував в однієї родини, – розповідає Лідія Іванівна, директор загальноосвітньої школи І — ІІІ ступенів у Ратневі. – Господиня запитала його: «То що, будемо знімати образи?» — «Навіщо? – здивувався він. – Нехай висять». Уже після того, як батька не стало, ми дізналися, що ще в 70-х роках він допоміг відновити коршівський храм. Він не побоявся у ті часи суцільного атеїзму по-християнськи хоронити дідуня. За його участі і фінансової підтримки господарства у Ратневі теж спорудили величний храм. Коли нам, дітям, було важко, питали його поради, як порозумітися з людьми. «У кожного є світла і темна сторони душі, – казав він. – Старайся, щоб людина до тебе повернулася світлою». Він ніколи не тримав на серці зла. Був справжнім патріотом України, любив і знав її історію, літературу. Знав напам’ять силу–силенну віршів. Особливо любив читати Тараса Шевченка, Степана Руданського. А ще прекрасно співав.
Кажуть, життєве призначення людини – збудувати будинок, виховати сина, посадити садок. Іван Петрович Федорчук залишив по собі сучасне село і міцне господарство, виховав не тільки сина, а й двох доньок, посадив садок, який досі щедро родить для його онуків і правнуків. Головне ж — сіяв не тільки добірне зерно на полях, а й щиру любов у людських серцях.