Україна входить у новий 2014 рік зі старим урядом. 19 грудня відбулась одна з ключових подій щодо відставки Кабміну Миколи Азарова...
Україна входить у новий 2014 рік зі старим урядом. 19 грудня відбулась одна з ключових подій щодо відставки Кабміну Миколи Азарова. Комуністи заявили, що вже не збираються підтримувати резолюцію недовіри уряду і тому відкликають свої підписи. Таким чином відставку Кабміну відтермінували до невідомої дати. Чому питання зайшло в глухий кут, а урядовці не понесли відповідальності за свої дії?
Артем ТАРАЄВСЬКИЙ, політичний експерт
Для повного розуміння ситуації виважено та без емоцій треба розглянути хронологію подій. Зрив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, потім кривавий розгін Євромайдану та побиття молодих людей «Беркутом», врешті-решт невдалі економічні реформи – все це прямі підстави для відставки уряду. За законом є три варіанти відповідальності уряду. Перший – це уряд на чолі з прем’єр-міністром сам іде у відставку у разі недоліків в його роботі. У країнах ЄС – це аксіома. Наприклад, в Латвії, коли під руїнами опинився торговельний центр, уряд йде у відставку. Уряд Нідерландів пішов через дефіцит державного бюджету, а уряд Франції – через програш партії її очільника на виборах. Навіть в менш розвинутих країнах, таких, як Таїланд чи Єгипет, уряди самостійно йшли у відставку через масові маніфестації громадян. Але цього не сталося з Кабміном Азарова. З огляду на заяви членів уряду, вони навіть не розуміють провалів у власній політиці. Другий варіант відповідальності уряду – це його відправлення у відставку парламентом, але для цього потрібно 226 голосів народних депутатів. Тепер давайте розберемося, чому 3 грудня, у самий вир політичних пристрастей та подій на Євромайдані, Верховна Рада провалила відставку Кабміну. Опозиція дуже добре розуміла, що того дня голосів відверто не вистачало. Проста математика: «УДАР» – 42 народних депутати, «Свобода» – 36, «Батьківщина» – 90, позафракційні (які далеко не всі голосують з опозицією) – 38. Загалом – 206, замість потрібних 226! А провалити цю постанову означало б не мати можливості відправити уряд у відставку до лютого 2014 року. Розуміли про це ініціатори постанови? Безперечно! До речі, того дня позафракційники з парламентської трибуни застерегли про вірогідний зрив голосування та закликали депутатів поставити питання на кількагодинну паузу, сісти за стіл переговорів та зібрати живі підписи під постановою про відставку уряду. Але думку позафракційних Верховна Рада проігнорувала. Тоді, по факту такого провального голосування волинський позафракційник Ігор Єремеєв доволі емоційно заявив, що «це імітація, а не відставка». Але й дійсно, для красномовності таку поведінку парламентарів можна було б порівняти з ситуацією, коли б до хати дерлися грабіжники, а господар, маючи рушницю лише з одним набоєм, крикнув би: «Стій, буду стріляти» і пальнув би … у стелю. Тож після таких невдалих гамбітів, третім і єдиним варіантом відправити Кабмін у відставку залишався Указ Президента. Позафракційні, які, напевно, єдині, хто мав тоді «холодну голову», тому що не мають зацікавленості у виборчій кампанії 2015 року, зареєстрували того ж дня у Верховній Раді власний проект Постанови «Про невідкладні заходи з подолання політичної кризи в Україні», де в п’яти пунктах запропонували сценарій виходу із ситуації, яка склалася. Основним пунктом рекомендувалось Президенту України «прийняти рішення про відставку Кабміну і провести консультації з парламентом щодо складу нового уряду». Позафракційники закликали всіх сісти за стіл переговорів, визначитися з узгодженою кандидатурою прем’єра, яка влаштувала б всі сторони протистояння і яку потім своїм указом подав би на затвердження Верховній Раді Президент. Що ж зробили депутати? Вони дійсно сіли за стіл переговорів, але чомусь проігнорували постанову позафракційних. Натомість вирішили збирати «живі» підписи за відставку уряду. До речі, попри всі негативні прогнози та звинувачення волинські позафракційники Ігор Єремеєв, Степан Івахів та Сергій Мартиняк також поставили підписи під вимогою відставки уряду. Але 19 грудня сталася ключова подія, зі згадування про яку ми розпочали нашу статтю – із парламентської трибуни виступив Петро Симоненко, головний комуніст України, з заявою про відкликання підписів комуністів про відставку уряду. Обґрунтували вони цей крок у притаманному комуністам стилі: «…лідери так званої опозиції планують здійснити переворот за сирійським сценарієм, використати з цією метою підписи членів нашої фракції, оголосити за межами Верховної Ради свій так званий «уряд» з вандалів та їхніх спільників». Отже, до питання відставки уряду парламент знову може повернутися вже під час нової сесії, яка розпочнеться лише в лютому наступного року. Але події останніх тижнів вкотре продемонстрували, що політика — важка та безжал
