2013 року загострилася давня проблема України: політики досі не сформулювали національних інтересів країни...
2013 року загострилася давня проблема України: політики досі не сформулювали національних інтересів країни. Опозиція розуміє національні інтереси етнічно, тобто в сенсі етнічності, мови, традиції, культури. А для влади національний інтерес — це взагалі бізнес. Я думаю, що ця позиція дуже яскраво проявилася в тому, що Україну виставили на аукціон
Ірина БЕКЕШКІНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва для журналу «Український тиждень»
Тобто національний інтерес — хто більше дасть. Якщо більше дає Росія, то наш національний інтерес з Росією. Якби більше давала Європа, були б із нею. Така політика зайшла в глухий кут, тому що країні справді загрожував дефолт через її відверте грабування. Тому її виставили на торги: хто більше заплатить. Уже зараз поширюються прогнози, що через півтора — максимум через два роки складеться ще трагічніша, якщо не катастрофічна, ситуація. Треба буде віддавати борг Росії, але не буде чим, бо нічого не робиться для модернізації виробництва. Ці гроші дуже потрібні, щоб проїсти їх, щоб народ не бунтував під час виборчої кампанії. Справжній національний інтерес узагалі не сформульований, але це дедалі більше вимальовується у свідомості людей, зокрема тих, хто прийшов на Майдан, бо Майдан найкраще визначити як Майдан гідності. На мою думку, національний інтерес — це перетворення України на нормальну європейську державу, де людина перебуває в центрі цього інтересу. В цьому сенсі поворот від європейської інтеграції справді є зрадою національних інтересів. Я думаю, що цього (відстоювання національних інтересів) слід добиватися принаймні під час президентської виборчої кампанії. Потрібно, щоб кандидати йшли з чіткою програмою, з поняттям національного інтересу, шляхів його досягнення тощо. На тлі розчарування політиками, думаю, ми дедалі більше схилятимемося до прагнення змістовного насичення політики, а не просто орієнтації на певних персон. Раніше ми чули: «Ющенко! Ющенко!», потім «Тимошенко! Тимошенко!». Тепер на Майдані не чуємо жодних прізвищ. Це новий етап для українського народу, що свідчить про те, що ми стаємо більш зрілими, виходимо з персоналізації політиків та захоплення ними. Нині видається, що народ на Майдані йде попереду політиків. Проблема в тому, що в нас немає партій. Є певні угруповання і лідери, які спираються на фінансово–олігархічні групи. І поки народ не зрозуміє, що свої партії треба утримувати своєю гривнею, так як утримують Майдан своєю гривнею, нічого не буде. Якби люди давали на партії стільки, скільки дають на Майдан, думаю, все було б зовсім інакше. І, як на мене, за більш ніж два десятиліття самостійної політичної діяльності в Україні з’явилися політичні лідери, здатні очолити народних рух. Лідери є, просто їм треба виходити на широкий загал. Але необхідно розуміти, що в нас є національна хвороба: де два українці, там три гетьмани. Вона дуже серйозна, але виліковна. Думаю, це можна зрозуміти за більш ніж 20 років.
