У ятках, що торгують новорічною атрибутикою, з’явилися фігурки коней, як і належить перед роком Коня. А для мене кінь — уособлення дитинства...
У ятках, що торгують новорічною атрибутикою, з’явилися фігурки коней, як і належить перед роком Коня. А для мене кінь — уособлення дитинства... Старші люди казали: якщо чоловік любить коней, значить — добрий господар. Мій тато дуже любив коней, хоч його життя було пов’язане з колгоспом. Один із найбільших у Локачинському районі, куди входило три села, — Маньків, Марковичі, Міжгір’я — йому довелося очолювати з 1962 по 1970 роки, на які випало моє школярство. Окрім старенької блакитної «Побєди», у голови колгоспу були ще й виїзні коні, якими опікувався їздовий на прізвище Беч. Узимку їх запрягали у легенькі мистецьки зроблені біло-блакитні двомісні сани. Тобто сидячі місця були лише для візника й одного пасажира, зате ззаду була припасована широченька приступка, на якій можна було стати поза спинами основних їздців. Оце місце, всупереч маминим засторогам, інколи діставалося мені. Сніг з-під копит розлітався вусібіч. Чисте, аж хрумке морозне повітря було приправлене терпким кінським потом, у гривах виблискували сніжинки, а в грудях теплилося відчуття свята! Особливо любо було їхати після нічного снігопаду, коли дорога тільки вгадувалася між пунктирами кучугур на узбіччі, а за санями залишалися чіткі глибокі сліди. Вони й досі в пам’яті, як і дотик до долоні оксамитових кінських губ, які з вдячністю брали з долоні шматочок хліба чи грудочку цукру.
