Невисокий, жвавий і завжди усміхнений. Таким його знали у місті. Ще у жовтні він виступав у Луцькому палаці культури на вечорі, приуроченому до 69-річчя визволення України. Був, як завжди, бадьорий, усміхнений...
Невисокий, жвавий і завжди усміхнений. Таким його знали у місті. Ще у жовтні він виступав у Луцькому палаці культури на вечорі, приуроченому до 69-річчя визволення України. Був, як завжди, бадьорий, усміхнений. Зі сцени розповідав про визволення Києва, учасником якого був. А потім нагадав, що йому через півроку виповниться 90. Очевидно, чекав цієї дати і спішив жити. Не дочекався… У середу перестало битися серце ветерана Великої Вітчизняної війни, полковника у відставці, останнього визволителя Луцька Володимира Дмитровича Єщенка
На війну він пішов доброволь цем у 17 років. Закінчивши артилерійське училище, став командиром взводу 112 гарматно-артилерійського полку. Прой шов від Курської дуги по території семи областей України, форсував Дніпро, визволяв Київ, а потім громив німців під Рівним і Луцьком. Жителі обласного цент ру вдячні йому ще й за врятовану головну святиню — Свято-Троїцький кафедральний собор. — 31 січня 1944 року ми здобули Теремно і вже звідти вели вогонь прямою наводкою по Луцьку, в якому ще були фашисти, — згадував ветеран кілька років тому у розмові з журналістом Володимиром Лисом. — Командир батареї звелів вести вогонь по орієнтиру номер один — собору. Біля нього було чимале згромадження людей, стояли два німецькі «Тигри», гармати. Я став давати орієнтир — і побачив обличчя мами. Вона була віруючою людиною, ходила в православний собор у моєму рідному місті Ачинську. Дав наводку не точно на собор, а далі й лівіше. Снаряд розірвався десь у районі Гнідави. Пролунала команда стріляти точно. Але і вдруге, і втретє я дав неправильний орієнтир. Його могли б розстріляти за неточну стрільбу. Та Бог милував. Своїм вчинком він врятував Свято-Троїцький собор і майбутню дружину. Тоді вона, ще підліток, ховалася від обстрілу у нижньому храмі. Володимир Єщенко — один із небагатьох ветеранів, який з боями пройшов усю Україну, Польщу, Чехословаччину і закінчив війну в Берліні. Він був учасником історичної зустрічі радянських і американських воїнів на Ельбі й параду Перемоги у Москві. Пишався, що проніс через усю Красну площу прапор артилерійської бригади, на якому пломеніли шість бойових орденів. За героїзм і мужність ветеран нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, Червоної Зірки, багатьма медалями. Після війни Володимир Дмитрович служив у Луцьку. У розмовах завж ди наголошував, що хоча народився у Сибіру, Волинь йому стала найріднішою. Любив і поважав людей, серед яких жив, їхню мову. Білорус за національністю, Володимир Єщенко — один із небагатьох місцевих ветеранів, який вивчив українську і чудово володів нею. Він багато зробив для відбудови і розбудови Волині, активно працював в організації ветеранів. Постійно зустрічався з молоддю, розповідав про війну, був добрим учителем і живим прикладом того, як треба любити батьківщину. І у воєнні, й у мирні роки жив жертовно і по совісті. Тож пам’ять про нього збережеться навічно у серцях лучан. Хай волинська земля, яка стала рідною, прийме його на вічний спочинок.
