Місто Воркута стало символом сталінщини. Це був найбільший острів Архіпелагу ГУЛАГ на теренах європейської Півночі Росії...
Місто Воркута стало символом сталінщини. Це був найбільший острів Архіпелагу ГУЛАГ на теренах європейської Півночі Росії. У 1947—1953-х там перебувало понад 60 тисяч ув’язнених. Бо в радянську епоху «зрадниками Батьківщини» оголошували тих, хто любив рідний край. Їхню гірку долю розділила і 83-річна жителька села Карасин Маневицького району Катерина Рогашко
Людмила ВЛАСЮК
ОГОЛОСИЛИ ЗРАДНИКАМИ БАТЬКІВЩИНИ Не з книг та кінофільмів знає Катерина Сергіївна про каторжну працю і напівголодний пайок, брезентові намети і бараки з триярусними нарами, дротяні загорожі і конвоїрів із собаками. На власному досвіді переконалася у «справедливості найгуманнішого на світі радянського ладу» в далеких від рідної домівки спецпоселеннях, де відбувала несправедливе покарання. Лише коли Україна здобула незалежність, уперше після десятиліть розлуки ступила на рідну українську землю. Нині її скромна сільська хатина красується на горбочку в селі Карасин. Коли приїхала туди, побачила, як господиня у дворі клопоталася біля дров. — Хочу трохи заготовити для кухні, — каже пані Катерина. – Пригадую, в сибірській землі у червні картопля замерзала. А насінням ділились і українці, й поляки, яких виселили ще раніше. В особистій справі моєї співрозмовниці зазначено: «Катерина Рогашко обвинувачується у злочинах за ст. 54–11 КК УРСР, які проявилися в тому, що вона належить до української контрреволюційної організації, яка прагнула повалити Радянську владу». — Нас у сім’ї було дев’ятеро, четверо померло ще в царську війну, — не стримуючи сліз, розповідає Катерина Сергіївна. – Коли почалася війна з німцями, брата Якова забрали на фронт. Там він захворів на тиф і його відправили у госпіталь, який фашистські літаки розбомбили вщент. Немає навіть могили, щоб поплакати та покласти квіти. Про це ми дізналися лише через вісім років. А доти вважали, що він дезертирував із фронту і зв’язався з бандерівцями. Тому його зарахували до зрадників батьківщини, ворогів народу.
МАТІР ЗАЛИШИЛИ ПОМИРАТИ У ХАТІ БЕЗ ДАХУ У 16 років Катерина змушена була вийти заміж, аби хоч якось врятуватися від голоду. Однак прожила вона у заміжжі лише рік. Якось дівчина навідалася до батьків. Мама тяжко хворіла. Про цей день жінка до сьогодні згадує лише крізь сльози. Біль, каже, не минув навіть із роками. — Це було напередодні свята архістратига Михаїла, — продовжує моя співрозмовниця. – Прийшли двоє і сказали, мовляв, побілиш у сільраді стіни й вернешся. Коли підходила до машини, звернула увагу на шофера, який мімікою та жестами щось показував мені, перехрестивши середній та вказівний палець на обох руках. Що тоді могла зрозуміти сімнадцятирічна дівчина? Це вже тепер знаю, що той жест означав «тюрма». Спочатку мене тримали в Маневичах, викликали на допити, змушували зізнаватися в тому, до чого зовсім не причетна. Мовляв, зі своїм братом була у складі злочинного угруповання. Били нещадно, по–звірячому. Допитували, кого знаю із членів ОУН. Не пам’ятаю, скільки тривали тортури, скільки разів приходила до тями від холодної води, яку лили на лице з відра… Потому мене повезли до Луцька. Через три доби знову сиділа в кабінеті слідчого. Після умовлянь зізнатися в контрреволюційній діяльності мене запитали: «Розкажіть, як, де, коли і за яких обставин були завербовані в повстанську організацію ОУН?». Такого не було, і я відповіла, що мене ніхто ніколи не вербував. Знову пішли в хід кулаки, ноги, гумова палиця. І так протягом ще трьох діб… Врешті Катерина Рогашко отримала п’ять років ув’язнення у виправних таборах Сибіру. Рідних тоді бачила востаннє. Все майно у них відібрали, брат напередодні арешту Катерини таємно повів воли до Любешова та продав їх за 10 тисяч рублів. Гроші сховав під скатертиною. Але знайшли і їх. Всіх членів сім’ї як ворогів народу відправили в заслання. Повернулася звідти лише сестра Катерини, яка нині проживає в сусідньому селі. Мати лежала важко хвора, тож її перенесли в хатину, де не було навіть покрівлі. Отак і зимувала просто неба. — Я більше ніколи її не побачила: того ж року мама померла, — каже Катерина Сергіївна. — Нашу хату геть розграбували. Коли сестра намагалася якось домогтися справедливості, їздила в район і просила повернути майно, їй показали документ, де чітко зазначено, що з нашого подвір’я взяли тільки одну колоду.
«ТО БУЛО СПРАВЖНЄ ПЕКЛО…» Маршрут із кінцевою зупинкою «Воркута» для багатьох виявився останнім. Два тижні у товарняку далися взнаки й Катерині. Під кожною залізничною шпалою опинялася людина, яка не витримувала голоду, лютих морозів чи тортур. Навколо шахт і таборів розкинулися цвинтарі, де хоронили тих, хто загинув у шахтах. Маленький горбик, на ньому стовпчик з особистим номером. Хто там спочиває — невідомо. — До пункту призначення доїхала лише половина бранців, а решта не витримала холоду і голоду, — здригається від спогадів Катерина Рогашко. — Їли тільки солону рибу, а пити не давали. От і вмирали. Нас привезли у табір, де був особливо суворий режим для ворогів радянської влади. На одяг нашили букву «Р» (Речлаг), номерний знак був на головному уборі, на рукаві та спідниці. Без нього вартові не випускали на роботу. Писати рідним дозволялося раз на рік, цензура знищувала листи, в яких ішлося про невдоволення режимом. За маленьку провину катували і саджали в бетонний карцер. Під час розподілу Катерина потрапила на цегельний завод. У піч, де випалювалася цегла, запускали по чотири людини. Там було справжнє пекло: гарячу цеглу потрібно було брати руками і класти на стрічку. Через п’ять хвилин їх замінювали інші в’язні. Тих, хто вийшов, зі шланга поливали водою, від одягу йшла страшенна пара. Згодом жінку перевели в кар’єр. Через три тижні після смерті Сталіна оголосили амністію. Вона стосувалася осіб, засуджених до п’яти років, а також тих, хто відбував покарання за посадові, господарські та деякі військові злочини. Але Катерині Рогашко заборонили повертатися на Україну. Крім того, змусили підписати документ на вічне поселення. Там, на чужині, маневиччанка зустріла кохання, яке додало їй сил і сенсу жити далі. Її обранець був також поліщуком, родом із Рівненщини. Бог подарував їхньому подружжю дочку і сина, які нині живуть у Сибіру. Минуло вже багато років, як Петро Іванович відійшов у вічність. Поховали його на батьківщині. Таким було його останнє прохання. Нині Катерина Сергіївна — звичайна пенсіонерка. За документами вона жителька міста Воркути Російської Федерації. Жінка тішиться, що має онуків та правнуків, що може час від часу бувати на рідній землі й удосталь їсти український хліб, якого так не вистачало у воркутинських таборах. Бо, як ніхто, знає справжню ціну життя, свободи і хліба.
