— Нехай тобі насниться щось хороше і тепле. Кошенятко…
— Нехай тобі насниться щось хороше і тепле. Кошенятко… Добраніч. … Дні і ночі без кохання. І ні слова правди між мною і тобою. Лиш короткі телефонні розмови з абонентом, якого створила уява, а втілила випадковість…
Ші МУР
Ясумую не тільки за тобою. Я сумую за твоїм голосом. За голосом — найбільше. Мабуть, тому, що бачимось ми рідко. Чи тому, що, кажуть, для жінок багато важить, що і як вони чують. Ти ж ніби нічого особливого не кажеш, але я вже не уявляю себе без твого голосу… Цікаво, де вирішується, що, хто й коли має відбутися в чиємусь житті? Серед зір, у рулетки–долі чи в Бога? Хвиля підхоплює і несе, збігаються біоритми, накладаються лінії на долонях, спалахують іскри, перетинаються шляхи. Чи можна цього уникнути? Чи можна втекти на край світу і не втрапити в ці солодкі лабети, які руйнують умовності, переривають ритуальні танці з їхніми «пристойно» і «припустимо»? Ти неприпустимий. Занадто справжній. Занадто мужчина. Непристойно солодкий. Хижий і зачаєний, впевнений і пружний, а іноді — ліниво–споглядальний, ти нагадуєш рідкісного звіра з бурштиновими очима. Такі, як ти, живуть на сторінках червоних книг і в таємничих хащах перехресть чужих міст. У жагучих жіночих мріях про небувале кохання і випадкові зустрічі на тих перехрестях. Таких, як ти, не буває. Ти заворожуєш. Так заворожують іноді стилети чи старовинні кинджали з вишуканим різьбленням. Плетиво ієрогліфів чи арабська в’язь, почорніле срібло, емаль, блиск сталі та дорогоцінного каміння… Коли на них дивишся, відчуваєш, що ці речі — небезпечні, але довершені. Холодні та гострі, вони дарують дивовижну насолоду… І дивно мені стискати долонею небезпечний клинок і милуватися доладним руків’ям. Гратися з вогнем, гладити хижака, заглядати в його очі, губитися на нічних перехрестях. Колись це мене знищить. Але без цього вже ніяк. Бо без цього — навіщо? Я так довго тебе уникала… Я і зараз не надто дозволяю собі тебе. Хоч насправді мені перехоплює дух від однієї лиш думки, що ти можеш потелефонувати. Сьогодні увечері. Чи завтра. Бідолашний телефон уже став частиною мене, я цілодобово не випускаю його з рук заради трьох хвилин, які подарують мені щастя чути твій голос. Це все ніяк не корелюється з реальністю. Паралельний світ. Дивовижна фантасмагорія, в якій відчуваю себе просто жінкою для відпочинку воїна, котрий воює в походах чужих королів… Надовго зникає, не каже правди, кохається, не знімаючи лат… З’являється зненацька й розчиняється в темряві, лишивши на мені тавра гарячих поцілунків і запах пристрасті. …Якби ти був моїм, я б загинула від передозування…
