ВИ ПРИХОДИТЕ ДО МЕНЕ У СНАХ

Я стала справжньою заміжньою жінкою. Постійно не задоволена, нахмурена, з купою незрозумілих проблем та нервів. Очі без вогню, душа без надії

Хоча надія все ж іще залишилась. Надія на якусь цікаву зустріч. Можливо, з кимось із однокласників або моїх колишніх. Так! Дуже хочеться випадково зустрітись із будь–ким із колишніх — піти кудись разом. Просто взятися знову за руки, обнятись, відчути у грудях солодкий біль — біль за тим, чого вже не повернути.
Але я була настільки поганою колишньою, що жоден із колишніх не бажає більше зі мною спілкуватись. Жоден ні разу й не запитав, як я без них. Не поцікавився моїм життям. Хоча сама я робила кроки їм назустріч після розставання. Так хочеться мати справжнього друга. А вони ж усе про мене знають — усю мою душу, усі переживання, мій характер. По духу вони мені настільки рідні, як мама. Навіть вона не знає усього, що відомо їм. 
Так, можливо, я багато помилялась, можливо, поводила себе неправильно, але ж кожен припускається помилок. Невже це годі пробачити? Я ж усіх вас пробачила. Ви ж, мої кохані, постійно приходите до мене у снах. Ви попереджаєте мене про небезпеку та прекрасні події. Ви такі ніжні зі мною у цих сновидіннях. У цьому ж світі так мало душ, які відчувають подібне споріднення, як це було у нас. Невже ви мене зовсім не любили? Чому ж тоді в мені акумулюється така ніжність і любов до вас, аж до нервових зривів та безсонних ночей, а ви цього не відчуваєте, не чуєте і не хочете почути. Чому мені ніхто не пробачає? Я ж просила вибачення. Ми ж усі грішні. Невже ви самі ніколи не робили помилок? Чому так відкинули мене?
Я вже два роки заміжня. Чоловік так і не зміг замінити мені вашої турботи і любові. Так і не змогла його по–справжньому покохати. Ви досі не виходите із моєї душі і серця. Досі живете там. Моя душа не може знайти рівноваги та спокою. Все згадую і пишу. І стає легше, ніби камінь з душі….
Юля… Просто Юля…
(якщо вони прочитають, то зрозуміють…).