«Я СЮДИ ПРИЙШОВ ЗА ПРАВДУ. А ЗА ПРАВДУ Б’ЮТЬ, УБИВАЮТЬ, ОПУСКАЮТЬ...»
Буковинець Михайло Гаврилюк після знущань та побоїв беркутівців повернувся на Майдан...
До куреня, де Михайло виконує обов’язки обозного – довжелезна черга: журналісти з усього світу, прості люди, які прийшли з подарунками, з теплими словами, дехто просто мріє доторкнутися до героя… І мало хто знає, що перед тим, як потрапити в лапи «Беркута», Гаврилюк виніс з-під обстрілу поранену спецназівцями журналістку каналу «1+1» Наталку Пісню
Інна ГОНЧАРУК
Життя Михайла змінилося кардинально торік наприкінці листопада. Після того як почув, що біля стели у Києві беркутівці побили дітей, відразу ж зібрався до столиці. – Вдома на хазяйстві було 20 гривень. За ці гроші доїхав із села у Чернівці, де у друзів позичив 200 гривень – на дорогу в обидва боки. Звісно, жінка не хотіла пускати, плакала, просила. В той же час вона знала, що все одно зроблю так, як вирішив, – розповідає. Відтоді Михайло жодного разу не покинув Майдан – хіба коли після звірячих побоїв «Беркута» потрапив до лікарні. Та й там відчайдух довго не затримався – відлежався кілька годин і назад, до своїх. Про ті страшні події згадує спокійно, ні на що не скаржиться. – Прокинувся вранці у наметі від того, що лунали постріли, вибухи гранат, – пригадує. – Відразу побіг на Грушевського. Тоді нашим вдалося відігнати звірів у їхнє лігво. Повернувся в курінь і продовжив займатися своїми справами обозного. В обід знову почув постріли та вибухи. Уже за мить був на місці у перших рядах. Коли люди почали під натиском відступати, я допомагав пораненим: піднімав, виносив (серед них була і журналістка каналу «1+1» Наталка Пісня. – Ред.), показував дорогу, куди бігти. Останній протестувальник був оглушений бомбою і на мить знепритомнів. Я відтягнув його за пальто, підвів на ноги, показав, куди бігти. Не очікував нападу з-за спини – зненацька мене збили з ніг тітушки, а за мить підбігли беркутівці. Троє здорованів гамселили ногами, кийками, наче оскаженіли. Коли побачили телекамеру, потягли на той бік кордону. По дорозі не припиняли бити. Коли дотягли, продовжували каторгу – били, ставили ноги на голову. Потім роздягли догола, фотографувалися біля мене, щоб хизуватися своїми «подвигами». Комусь не сподобався мій козацький чуб, і тут пролунала пропозиція його відрізати. Тупим ножем за два рази відчикрижили волосся. Після цього голого поволокли до автозака. Кинули у клітку, в якій був ще один чоловік. Він дав мені свої ватяні штани і куфайку. Всього в автозаку, який розрахований на 12 місць, сиділо 25 затриманих. Мене возили по відділках, нарешті у 3-му прийняли, почали допитувати. Та через травми я зле почувався, постійно відключався. Тоді мені викликали «швидку», яка доправила у 17-ту лікарню. Там чергували афганці з Майдану, які всюди мене супроводжували. У палаті прийняв ванну, полежав кілька годин, відкрив очі, які запливли від побоїв, але від лікування категорично відмовився. Афганці викликали автомайданівця, який привіз мене на Майдан до козаків... Михайло запевняє: коли був у пазурах «Беркута», всю небезпеку для життя усвідомлював, та страху не відчував. – Який страх? Я сюди прийшов за правду. А за правду б’ють, вбивають, опускають. Не хочу, щоб мої діти були рабами бандитів. Крім того, я дав клятву на службу народові, – каже Михайло Гаврилюк. Джерело: http://www.wz.lviv.ua/ ukraine/125524.
На фото: Михайло Гаврилюк: мордували тіло, але не зламали козацьку душу.
