Наша газета уже розповідала про юну лучанку Вікторію Парфенюк, якій чотири роки тому в спеціалізованій лікарні «Охматдит» у Києві поставили діагноз: системний червоний вовчак, тромбофлебіт, гіпоталамічний синдром, антифосфоліпідний синдром...
Наша газета уже розповідала про юну лучанку Вікторію Парфенюк, якій чотири роки тому в спеціалізованій лікарні «Охматдит» у Києві поставили діагноз: системний червоний вовчак, тромбофлебіт, гіпоталамічний синдром, антифосфоліпідний синдром. Дівчина місяцями лежала у стаціонарі столичної клініки, їй призначили дуже дороговартісні гормональні препарати, але стан хворої не поліпшувався, навпаки, — стали відмовляти нирки
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ЛІКУВАЛИ ТАК, ЩО ЛЕДЬ НЕ ЗАГНАЛИ В МОГИЛУ — Я зверталася через засоби масової інформації до людей, благала допомогти коштами, адже на ліки йшло понад 8 тисяч гривень щомісяця. На порятунок донечки жертвували гроші родичі, мої колеги, вчителі й батьки однокласників Вікторії, сотні зовсім незнайомих нам благодійників. Ми економили кожну копієчку, щоб неухильно дотримуватися рекомендацій лікарів, аби, боронь Боже, не бракнуло тих дорогих таблеток. А потім я зрозуміла, що таким добросовісним, ретельним виконанням усіх призначень по суті заганяла свою дитину в могилу. Адже ті дози гормональних препаратів, які призначали доньці столичні лікарі, значно перевищували допустимі норми, «з’їдали» її нирки, негативно впливали на серцево-судинну систему, інші органи. Ми почали стукати у двері закордонних клінік і одержали згоду прийняти Вікторію на діагностичне обстеження й лікування від ізраїльських та німецьких лікарів, — розповідала мама хворої дівчини Тетяна Іванівна Парфенюк, яка виховує доньку одна. Лікування за кордоном на перших порах їм видавалося нездійсненною мрією. Тетяна Іванівна працює бухгалтером, до того ж змушена багато часу проводити з недужою донечкою. Навіть на один день перебування у солідній європейській клініці Парфенюки не спроможні були б стягнутися. Але й опускати рук мати не мала права. Заради життя своєї кровиночки вона готова була обійти всі чиновницькі кабінети, приймальні депутатів, усі установи й організації, зазирнути в очі кожній людині, яку зустрічала на своєму шляху. Молила, просила, вмивалася сльозами. Дитині ж тільки вісімнадцять! — Господь дав нам тяжке випробування, але водночас посилає людей, які зміцнюють віру в добро, милосердя. Після того, як були опубліковані реквізити для збору коштів на лікування Віки, стали надходити перекази не тільки з усієї Волині, а й з інших областей. Колишня вчителька доньки Ганна Володимирівна Сухоставська познайомила нас із викладачем Східноєвропейського національного університету Вірою Павлівною Хайдемейєр, яка нині проживає у Німеччині. Через цю прекрасну жінку ми почали вести переговори з фахівцями відомої клініки «Шаріте» для узгодження всіх організаційних питань. На 9 грудня було призначено з’явитися на прийом. А тут і суми необхідної ще не зібрали, і вирушати в дорогу, нікого не знаючи у Берліні, було страшнувато. І знову Всевишній прийшов нам на допомогу, — витирає сльози вдячності розчулена жінка, згадуючи, як молилися за здоров’я Вікторії в її рідному селі Ягідне Турійського району, в багатьох храмах Луцька. 40 тисяч гривень, що їх бракувало, вдалося позичити. А напередодні від’їзду Тетяні Іванівні зателефонували з Турійська. «У Берліні вже 17 років проживає наша донька Зоряна. Ми їй розповіли про вашу біду. Зоряна готова вас зустріти, прийняти у свою сім’ю», — запропонувала Галина Михайлівна Шкарпет. А за якусь годину — дзвінок із Берліна, пані Зоряна підтвердила готовність розділити усі клопоти Парфенюків. І справді, впродовж двох тижнів Тетяна Іванівна мала змогу жити в її родині, крім того, жінка взяла на себе обов’язки перекладача, гіда й посередника у всіх справах.
У «ШАРІТЕ» ПАЦІЄНТ — ГОЛОВНА ФІГУРА «Шаріте» — найбільший клінічний комплекс у Європі. До його складу входить понад 100 клінік та інститутів, об’єднаних у 17 «Шаріте-центрів», які щорічно приймають понад 128 тисяч пацієнтів у стаціонарах і майже мільйон — амбулаторно. — «Шаріте» — велике медичне місто зі своїми вулицями, транспортом, із найсучаснішим технічним оснащенням. Але найбільше вразило не модернове устаткування, а велика турбота персоналу про кожну людину. Це було так незвично! Наприклад, Віку госпіталізовують, а я через якийсь збій ніяк не можу перерахувати клініці гроші зі своєї банківської картки. Рознервувалася, було страшно, що нас попросять звільнити місце. Але всі ставилися дуже лояльно, навпаки, мене заспокоювали, намагалися пригостити чаєм. До доньки відразу прийшов лікуючий лікар, познайомився, обняв, як рідну, потім — завідувач відділення доктор Шнайдер, теж подає руку, обнімає. І навіть головний лікар клініки там обов’язково особисто знайомиться з кожним пацієнтом, — не може надивуватися Тетяна Іванівна. Але не це було головним у спілкуванні з німецькими професорами. Жінка не розуміла, про що вони говорять, але з виразу їхніх облич бачила: вони не могли повірити своїм очам, читаючи виписки з «Охматдиту». «Якщо впродовж трьох років не було позитивної динаміки, чому не міняли схеми лікування, чому застосовували такі високі дози гормональних препаратів?» — переповіла потім зміст розмови пані Зоряна. Після величезної кількості аналізів, досліджень, проведення біопсії нирок лікарі зробили необхідні призначення, повністю відмінивши попередні, які й спричинили медикаментозне враження нирок. Перший курс лікування разом із вартістю придбаних препаратів становив 10 930 євро. Але результати вже помітні. У Вікторії навіть настрій тепер зовсім інший. — Ставлення персоналу просто надзвичайне, пацієнт там — головна фігура, довкола якої все крутиться. У будь-який момент готові надати повну інформацію про стан здоров’я, адже усе комп’ютеризовано. Передбачено все, до дрібниць, щоб хворим було комфортно. А головне — там чітко контролюють усі зміни, які відбуваються в організмі під дією препаратів, відстежують результати лікування, — згадує Вікторія, яка має чималий «стаж» пацієнта українських клінік, тож може порівнювати. 17 березня об 11 годині її знову чекатимуть спеціалісти «Шаріте». Мама й далі б’ється, як чаєчка: де взяти кошти на другу поїздку до Німеччини. Відступати не можна. Тим більше, що з’явився промінчик надії: після 1,5 місяця лікування за новою схемою у Вікторії поліпшилися результати аналізів, досягнуто ремісії. Тепер важливо продовжити боротьбу за нирки дівчини. Німецькі лікарі вважають, що є шанс допомогти їй. І знову Тетяна Іванівна прийшла до редакції. Дякує усім читачам «Волині», які відгукнулися на її прохання торік, і просить ще раз проявити милосердя, аби Вікторія могла завершити розпочатий курс лікування у «Шаріте».
Номер пенсійної картки 6762 4682 0384 9223 у ПриватБанку м. Луцьк, МФО 303440, одержувач Парфенюк Тетяна Іванівна, код 2318213881.
