— Революція революцією, а все-таки хочеться стабільності, — каже 50–річний Іван Петрович...
— Революція революцією, а все-таки хочеться стабільності, — каже 50–річний Іван Петрович.
Чоловік запрошує у свій робочий кабінет. Вмощується в кріслі з пошарпаною оббивкою. І мені пропонує це зробити. У кімнаті гудуть два старенькі обігрівачі, але, схоже, марно: дошкульний лютневий вітер пробирається крізь щілини в облущених вікнах. Іван Петрович не поспішає знімати верхній одяг. Ось уже вісім років чоловік приходить сюди на роботу. Уявляю, як він щоранку повторює завчені рухи: передусім вмикає обігрівачі, потім кип’ятить в алюмінієвій каструльці воду на чай і лише тоді переодягається в уніформу. Влітку, напевно, пізнає більше життєвих радощів: хоча б не мерзне і вікно можна відчинити. Його син три роки шукає роботу за фахом. Також у цей час він стабільно розвантажує ящики в супермаркеті. Іван Петрович звик отримувати від клієнтів маленькі неофіційні подяки: коньяк, цукерки чи 200 гривень. Він вважає, що корупція так прижилася в суспільстві, що годі її викоренити. Попрощавшись, зачиняю за собою двері. Ручка залишається у мене в руці. Іван Петрович усміхається і зауважує: уже й не згадаєш, коли тут востаннє щось ремонтували.
