УРОДЖЕНЕЦЬ ГЛИБОКОЇ ДОЛИНИ І КРИЇВКУ КОПАВ, І МЕТРО БУДУВАВ

Доля розпорядилася так, що волинянин Мефодій Дубина, який певною мірою був причетний до появи на батьковому обійсті чи не найбільшої в тій окрузі повстанської криївки, очолив одну з найвідповідальніших ділянок роботи на будівництві метрополітену в Києві

Петро БОЯРЧУК

ВІД СМЕРТІ СХРОН ВРЯТУВАВ 38 ХУТОРЯН
У травні 2011 року в опублікованій «Волинню-новою» статті «Таємниці, поховані у Глибокій долині» йшлося і про одну з найбільших таємниць названої Глибокою долини, що, з давніх-давен перетнута Олицьким шляхом, лежить приблизно на однаковій відстані між селищем Олика та селом Одеради Ківерцівського району, — про бандерівську криївку, яку влітку 1942 року було споруджено на хуторі Андрія Дубини.
Андрієвому синові Віталію, який нині мешкає в Дідичах, назавжди запам’ятався цей схрон — його розташування та неабиякі розміри. Вхід до нього облаштували в хаті під піччю. Через замаскований лаз можна було потрапити в короткий підземний «коридор», який, заглиблюючись, вів у доволі простору (близько дев’яти квадратних метрів площею і більш як два метри заввишки) «кімнату». За нею на такому ж рівні була ще одна, крайня і трохи менша, а далі знову «коридор» із запасним виходом під ожередом соломи в садку. Але навіть потрапивши до криївки та пройшовши від входу до виходу, навряд чи здогадалися б, що є у ній ще одна невеличка потаємна «кімнатка», розташована на «поверх» нижче.
Сьогодні вже ніхто не скаже, скільком українським повстанцям була та криївка тимчасовим притулком і кого саме з них вона сховала від енкаведистів-переслідувачів. Але незаперечним лишається факт, що свідчить: найперше вона вирятувала із смертельної небезпеки самих хуторян, про що докладніше розповів мені Віталій Дубина восени 2013 року.
…Сталося це на початку жовтня 1943-го. Провівши нещадну каральну акцію в сусідніх Жорнищах та поближніх Калинівці і Селиборах (було страчено 29 чоловіків та хлопців віком від 18 до 45 літ), російські козаки-колаборанти, які вірою і правдою служили гітлерівській окупаційній владі, кинулися й на хутори у Глибокій долині, а звідти — на село Одеради і хутори між Одерадами та Покащевом (в Одерадах вони стратили 18 юнаків і чоловіків приблизно такого ж віку, що й у згаданому вище Жорнищенському кутку).
Жителів Глибокої долини, які зібралися на обійсті Андрія Дубини, де толокою молотили збіжжя, врятувала від розправи бандерівська криївка. Саме в ній, кимось попереджені про козацьку навалу, і сховалися вони від лиха. Віталієві Дубині, який, маючи тоді 14 літ, перечікував ту навалу в «кімнатці» з виходом під ожередом соломи, запам’яталось: окрім їхньої, криївка прихистила хутірські сім’ї Миколи, Романа, Семена і Петра Сосницьких, а також сім’ї Григорія Юрченка, Овсія Кошинського та Йосипа Дубини. Загалом — 38 осіб різного віку і статі. Люди задихалися в ній від нестачі повітря, але, охоплені страхом за власне життя і життя членів своїх родин, мусили терпіти.
Під хатою Андрія Дубини, вдаючи п’яненького, залишився сидіти тільки старий на прізвище Письменний. Він і сказав козакам, що всі хуторяни, почувши якусь стрілянину, втекли до лісу. Розлючені невдачею карателі забрали з хати й комори Андрія Дубини все, що наготували господарі, аби, як здавна велося, по закінченні роботи почастувати учасників толоки ситою вечерею.

ЗА БАТЬКІВСЬКУ ХАТУ ЗАПЛАТИВ СВОЄЮ МРІЄЮ 
Інша пригода трапилася на хуторах у Глибокій вже у 1950-х роках. Андрій Дубина з дружиною працювали в колгоспі, їхній син Віталій служив у війську, другий син, Мефодій, вчився в Нахімовському вищому військово–морському училищі в Севастополі, але саме в ті дні перебував вдома у відпустці. Совєцька влада заповзялася будь-що змусити селян перебратися із хуторів до села, і в Дідичах відповідальність за це поклала на своїх активістів — голову сільської ради Саву Кашинського, секретаря Василя Сосницького та фінагента Тараса Кашинського. Ті, не довго думаючи, вирішили: допоки господарі садиб перебувають хто на роботі, а хто — на навчанні, треба знімати з їхніх домівок дахи і таким чином спонукати до переселення.
З цією задумкою і прийшли на хутори у Глибокій долині. Здерли дах на хатах Григорія Юрченка та Миколи Денисюка й заповзялися руйнувати обійстя Андрія Дубини. Але з хати раптом вийшов піднятий на ноги брязкотом покрівельної бляхи, що її нагло зривали і кидали долу, менший Андріїв син Мефодій, який тільки удосвіта повернувся з гульок, а тому ще спав. Він, за висловом Віталія Дубини, і «поклав активістів, неначе дрова». Трохи оговтавшись, вони забралися з хутора геть.
Коли Андрій Дубина повернувся з роботи і довідався, що трапилося на його обійсті, порадив синові негайно зібрати свої речі і їхати до Севастополя. Мефодій батькові не перечив. А вранці наступного дня за ним уже прийшли з Олики кадебісти. Не застали.
Нині важко сказати, чи колотнеча із сільськими активістами, чи те, що походив юнак із повстанського краю вплинуло на його подальшу долю, але після успішного закінчення Нахімовського училища у море Мефодія Дубину не випустили. І тоді, не довго думаючи, він розпрощався зі своїми морськими мріями та вступив до вищого військового залізничного будівельного навчального закладу. Здобув нову професію, а відтак потрапив на будівництво метрополітену до Києва, де і зробив стрімку кар’єру.

У КИЇВСЬКОЇ СТАНЦІЇ «НИВКИ» — ВОЛИНСЬКА ІСТОРІЯ
З братових розповідей Віталій запам’ятав: будівництво метрополітену було предметом особливої уваги і навіть якоїсь внутрішньої гордості тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста. Приїздив він на оглядини щотижня і, як правило, вночі. Мефодієві Дубині під час цих поїздок доводилося його супроводжувати. А того разу Петро Юхимович, котрого невдовзі ЦК КПРС запідозрив у націоналізмі і з посади звільнив, зажадав побувати на станції, яку день у день готувалися здати в експлуатацію. Вже й відполіровані до блиску латунні літери, які складали назву станції, прикріпили до стіни…
— А це що таке? — звернувши на них увагу, запитав Шелест.
— Таку назву цій станції, хоч у робочих документах вона у нас досі проходила під іншою, історичною для цього місця, придумали в якомусь високому московському кабінеті, — відповів Дубина. І додав: — Нам цю нову з Москви спустили.
— Я з тим високим кабінетом розберусь по телефону, а ти раненько полетиш до Москви і привезеш офіційний дозвіл на попередню назву.
Уже оглянувши новобудову, Шелест ще раз повернувся до того питання. Сказав коротко: «Ти ці букви здай на брухт і називай станцію, як досі називав і як вимагає наша історія».
Ось так станція київського метрополітену «Нивки» і зберегла за собою історичну назву, з якою не розлучається вже багато літ, хоча за вказівкою таємничого «високого кабінету» мала би називатися іменем одного з московських політичних діячів.

На фото: Віталій Дубина знає багато історичних таємниць рідного краю.