«РОЗКУРКУЛИМО» ОЛІГАРХІВ — І ЗАЖИВЕМО…

Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня заступник головного редактора Галина СВІТЛІКОВСЬКА

… ВАЛЮТНОЮ ЛИХОМАНКОЮ, ЯКА ТРИВОЖИТЬ І БАГАТИХ, І ЗЛИДАРІВ
Великі гроші — велика гризота. Переживай, куди їх вкласти, як врятувати від знецінення і всіляких ризиків. Так зазвичай втішаємо себе ми, ті, хто не страждає від подібних клопотів, бо живе від зарплати до зарплати.
А останнім часом затривожилися і скромні представники бюджетної сфери, і пенсіонери, які звикли тримати кілька тисяч гривень на «чорний день». Долар стрімко дорожчає. Вклади у національній валюті, які приваблювали порівняно високими процентними ставками, «голі», бо обіцяні відсотки можуть стати фікцією. Ще більше непокояться люди, чи ж віддадуть банки заощадження, чи не «заморозять», як уже було за нашої пам’яті.
— Як думаєш, цього місяця ще заплатять пенсію? — задає риторичне запитання мама, старенька сільська жінка, далека від економічної теорії й практики. Але сьогодні не треба бути економістом, аби зрозуміти, до чого йдеться.
На Львівщині підприємці закликають не платити податки в державний бюджет, мовляв, із цих коштів йде фінансування міліції і сумнозвісних беркутівців, які били мітингувальників. Та й сумніваються львів’яни, що в нинішніх умовах західним областям України щедро «вріжуть» із спільного бюджетного пирога. Економіка дише на ладан. Бюджет, на думку багатьох експертів, провальний. Звідки ж візьмуться гроші на зарплати і пенсії?
Нині діюча влада таку ситуацію списує на нестабільність у державі, пов’язану з акціями протесту. «Кожен день протистоянь послаблює економіку України», — заявляє перший віце–прем’єр Сергій Арбузов. Опозиції дефолт теж вигідний, можна звинуватити політичних опонентів у неспроможності виконувати зобов’язання перед народом й виступати за системні зміни. Ну а простий люд тим часом метикує, як пережити час смути. «Хіба «розкуркулимо» олігархів, щоб поділилися з бідними, не вивозили з України грошей, — пропонують шлях виходу з кризи «економісти» з народу. — А багачі у нас і у владі, і в опозиції».

… СТРАХОМ, ЩО ЗВ’ЯЗУЄ РУКИ
Отримала нещодавно відгук на публікацію «Їхали святити воду, а зустріли смерть», у якій ішлося про трагедію, що трапилася на Водохреще 70 років тому в селі Кукуріки Старовижівського району, де від рук партизанів загинули мирні жителі. У листі були розповіді про інші страшні події воєнного лихоліття, відомі автору, уродженці цього села, із розповідей бабусі. І про молоду вчительку з Донбасу, яку вбили «бандерівці з лісу», і про те, як ледь не обірвалося коріння роду нашої дописувачки, коли їхню сім’ю дорогою з поля перестріли поліцаї.
«Як подумаю, що поліцаї могли застрелити мою маму та її сестру, то аж страшно робиться, на очі сльози навертаються. Не виросли б дівчата — не народили б п’ятеро своїх дітей, не з’явилося б на світ їхніх 9 онуків, 13 правнуків (на сьогоднішній день). Тому звертаюся нині до беркутівців, міліціонерів, майданівців: «Прошу, ради Бога, ради всіх святих, не вбивайте один одного. Ради ненароджених вами дітей, ради майбутнього України закликаю вас: не проливайте кров, синочки», — перейшла від подій давніх до сьогоднішніх днів наша читачка.
Ділилася жінка своїми роздумами про причини усіх бід України, «якою керують олігархи, пристосуванці та зрадники», роздумувала над тим, як вийти з теперішньої кризи. «Щоб змінилося щось на краще, кожному з нас потрібно робити Майдан на своїй маленькій батьківщині, там, де ми живемо. Наприклад, не лікують як слід чи байдуже ставляться в лікарні — протестуй! Вимагають хабара у навчальному закладі — протестуй! Погано обслуговують чиновники в державній установі — протестуй! І в міліції, і навіть в магазині, коли тебе обрахували чи продали неякісний товар — роби Майдан! Щоб домогтися змін, треба починати з низів», — закликала до дій небайдужа читачка.
Подумалося: має рацію. Бо критикувати владу загалом легше, аніж свого безпосереднього начальника на роботі, обурюватися з приводу глобальних проблем простіше, аніж навести лад у власному домі чи в колективі. Ми ж звикли протестувати проти корупції і водночас давати хабарі, засуджуємо пристосуванство, а самі любимо сидіти «в хаті скраю»…
Зізнаюся, читала лист–відгук під промовистим заголовком «Про це не можна мовчати» на одному подиху, бо відчувала, що продиктований він материнським серцем. Та ось добігла очима останнього абзацу і не втрималася, щоб не зітхнути. «Своє ім’я і прізвище не повідомляю, бо боюся, зрозумійте правильно, не за своє життя (я вже трохи прожила), а за майбутнє дітей і онуків», — так закінчувався лист.
Ще раз переконуюся: Україну може врятувати тільки активна і свідома молодь.

…ПЕРЕРОДЖЕННЯМ ПОСАДОВЦІВ В ІНВАЛІДІВ
Сьогодні — Всесвітній день хворого. Є, виявляється, і така дата в календарі. Заснував її у 1992 році Папа Іоанн Павло ІІ, щоб ми мали привід ще раз згадати про тих, хто страждає і потребує допомоги, співчуття, підтримки. Чому 11 лютого? Саме цього дня багато століть тому у французькому містечку Лурд явилася Богоматір, і з того часу люди різних віросповідань їдуть на ту благословенну землю в надії на зцілення.
— Сила віри і величезне бажання одужати — це запорука успішного результату лікування, — ділився своїми спостереженнями досвідчений лікар–онколог, згадуючи своїх пацієнтів, яких оперував 20 — 30 років тому.
Про багатьох таких людей не раз розповідали ми у нашій газеті. Їх недуги не зламали, навпаки, зробили духовно сильнішими, навчили цінувати кожну мить життя, досягати дивовижних результатів у професійній діяльності, творчості, спорті. Незрячий учитель, прикутий до інвалідного візка спортсмен, митець, майстер… Люди, перед якими хочеться схилити голову, яких язик не повертається назвати неповносправними. Бо вони є здоровим духовним осердям суспільства.
Чого не скажеш про наших зовні кремезних, тілесно дорідних представників владної еліти, які звикли «на халяву» оздоровлюватися на престижних курортах, лікуватися за кордоном. І що? Ледь захитається крісло — масово нездужають. Пересиджувати важкі часи на лікарняному, щоб утриматися на посаді, — відомий здавна метод. Як би парадоксально це не звучало, хворіти у нас можна з вигодою, з прицілом на перспективу.
— За моєї пам’яті не раз тут влада мінялася, і щоразу кілька начальників завбачливо оформляли собі пенсії як інваліди. Потім десь вигідно прилаштовувалися, але про всяк випадок нехай і пенсія щомісячно «капає». За Француза «інвалідизація» була у нас ледь не масовою, — розповідала одна із старожилів «білого дому» на Київському майдані в Луцьку, переживши чергове пікетування обласної влади.
І прості смертні, котрі спритніші, хитріші, використовують цей спосіб поліпшити свій добробут. Через велику кількість бажаючих стати інвалідами за хабарі справді недужі люди одержують цей статус із великими митарствами. А заможні й при здоров’ї липові неповносправні не гребують можливістю одержувати пенсії, пільги, доплати, путівки.
Хворе суспільство, заражене корупцією, аморальністю «верхів», не вважає подібні речі великим гріхом, мовляв, кожен виживає, як може, як уміє. «Їм можна красти мільйони, а нам хай хоч крихта перепаде», — знаходиться виправдання. Отак спільно й нездужаємо усією державою. Хоча, здається, прокидається віра у зцілення.

… ДИТЯЧИМ ПЛАЧЕМ НА ПОРОЗІ ШКОЛИ
Здавалося б, рядова сценка з життя, а в’їлася в душу і не дає про себе забути. На порозі однієї з луцьких престижних шкіл жінка лупцювала хлопчика років 8 — 9. Била по щоках і голові з розмаху, зі злістю і відчаєм, примовляючи: «І ще ти мене будеш мучити…».
У передобідню пору, коли забирають після уроків малечу, біля школи було людно. Але ніхто не втручався, мовляв, у кожного свої методи виховання. На моє зауваження молода мама відреагувала сердитим: «Не пхайте носа!».
Не знаю, за які провини зазнав екзекуції малий халамидник: за погані оцінки, скарги учительки, розбиту шибку чи синець під оком в однокласника… Жоден із його ймовірних гріхів «не тягнув» на таке жорстоке публічне покарання.
Просто на дитині найлегше зігнати злість, яка накопичувалася, можливо, місяцями на роботі, в сім’ї, в стосунках з іншими людьми. Спробуй виявити невдоволення роботодавцю — залишишся без роботи. Тож з останніх сил будеш терпіти і несправедливе, зверхнє ставлення, й утиски. Спробуй урезонити чоловіка–п’яницю — самій доведеться тікати з хати, якщо вона є. А більшість же молодих сімей орендують житло. На кожному кроці виникають ситуації, які нервують, обурюють: і в поліклініці, і в магазині, і в транспорті. А тут ще й у школі — остання крапля, яка й спровокувала вибух неконтрольованих емоцій.
Хтось колись давно заради красивого слівця прорік, що дитинство — золота пора життя. Теперішня малеча щасливим дитинством похвалитися може не завжди, особливо, якщо випало рости у малозабезпечених, неблагополучних, неповних сім’ях. Цілоденна «муштра» в садочку, неминучі труднощі в школі, докори виховательки чи вчительки за нездані гроші на ремонт класу чи на інші потреби, складна навчальна програма, яку Вані й Петі допомагають освоїти репетитори, а ти приречений щодня стояти біля дошки і переживати стрес через чергову погану оцінку. А на перерві однокласники, яким «круті» батьки купують дорогі речі, знов насміхатимуться з твоїх порваних кросівок і дівчачого рюкзака, що перейшов «у спадок» від старшої сестри.
Не так давно телебачення транслювало в новинах сюжет про трагедію у московській школі: старшокласник — відмінник, хлопець із заможної сім’ї — розстріляв учителя географії та міліціонера, якого викликали на місце події. Подібне не раз траплялося у США, в інших країнах, тож сенсацією ця історія не видавалася. Здивувало інше: реакція на сюжет дівчинки–підлітка, доньки моїх знайомих, у якої, здавалося б, усе гаразд — нормальні оцінки, багато друзів. Дев’ятикласниця прокоментувала сюжет так: «Бувають моменти, коли мені теж хочеться розстріляти деяких учителів у школі, просто зброї під руками нема».