«Народ у нас такий», — кому не доводилось чути, а може й самому використовувати цю фразу, щоб виправдати численні українські негаразди...
Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
«Народ у нас такий», — кому не доводилось чути, а може й самому використовувати цю фразу, щоб виправдати численні українські негаразди. Це твердження є дуже зручним насамперед для політиків. Понарікав «слуга народу» на людей — мовляв, нічого з ними не вдієш, — і може собі далі спокійно красти. Отака простенька маніпуляція, щоб нічого не робити і не міняти…
Та нормальні у нас люди! Не гірші, ніж будь-де. По закордонах українці мають славу працьовитих і законослухняних, гідно завойовують собі місце під сонцем. Тобто, нема ніяких генетичних нахилів до якоїсь недолугості, як нам це намагаються нав’язати. Навпаки — багато прикладів, що руки ростуть звідки треба. Подивіться лишень на учасників акції «Волині–нової» «Герой місяця». Які натхненні, талановиті, жертовні у нас земляки! Самі горять та й інших надихають. А Майдан! Сумніваюсь, щоб ще якийсь народ так терпеливо місяцями стояв на морозі, домагаючись лише, аби його почули. Грузинам, до речі, теж довго казали, що вони ледь не приречені жити у корупції і безладі. Але Саакашвілі, навіть при неоднозначному до нього ставленні, буквально за кілька років фактично викорінив на низовому рівні хабарництво, а Грузія увійшла до лідерів із легкості ведення бізнесу. Йому що — завезли інший народ? Ні, дістався той самий, просто у лідера була воля до змін. Наведу ще такий простий приклад. З часів СРСР я звик усі побутові відходи викидати в один сміттєвий контейнер. Кілька років тому з’явились окремі баки для пет–пляшок, тож сміття тепер частково сортується. І коли я випадково поклав пластмасову пляшку у спільний смітник, мої діти дружно зробили зауваження: «Так не можна!». Вони вже виросли з новими правилами і чітко усвідомили: пляшка має бути окремо. Але ж так само при бажанні можна поміняти існуючу практику і в інших сферах життя! Тож не у народі справа, а в професійності тих, хто ним керує, і, звісно ж, у системі. Просто у нас той, хто має реальні повноваження і можливості впливати та щось міняти — починаючи із найголовнішого, межигірського, — використовує ці можливості насамперед для своїх приватних цілей. А людям пропонують змиритися і дякувати за ті крихти, які їм перепадають… Звідси, певно, і спроби нав’язати українцям почуття меншовартості, принизливі висловлювання про нашу нібито нездатність до державотворення, особливо з боку північно–східного сусіда. Путін якось взагалі сказав, що Україна — це і не держава зовсім. То там, то сям постійно натикаєшся на думку, що, мовляв, «хохли» не можуть збудувати державу. Останнім часом як приклад нашої нібито неспроможності наводять навіть українські протестні Майдани. Категорично не погоджуюсь. По–перше, українці справді неспроможні бездумно кланятись царю у ноги, що уже довели усьому світу. По–друге, не треба знову усе перекидати з ніг на голову. Бо Майдани — це якраз свідчення того, що суспільство активно шукає ліки від своїх хвороб, а не лише заглядає цареві в рот. А це — ознака зрілості. І це означає, що народ у нас такий, як треба, — нормальний!
