БАБА ’ВОЮЄ’ З ОНУКАМИ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

БАБА ’ВОЮЄ’ З ОНУКАМИ

Як вдову з трьома напівсиротами виживають з хати, де колись починалось щасливе сімейне життя

Як вдову з трьома напівсиротами виживають з хати, де колись починалось щасливе сімейне життя
Лист від нашої читачки Неоніли Освіцінської з села Шклинь Горохівського району починається лірично і водночас розпачливо: “Ніжні, білі сніжинки вперемішку з краплями дощу тихо падають і вкривають землю. В природі сумно і тривожно — все під мій настрій — від душевного болю хочеться плакати і кричати на весь світ. Чому так? Чому Бог одному дає щасливе життя, а іншому — страждання?..”
З подальших рядків зрозуміло, чому цей душевний біль особливо пекучий: дуже важко змиритись жінці з думкою, що і в неї життя могло скластись по-іншому. Але злий нещасний випадок перекреслив все — і в двадцять вісім років Неоніла стала вдовою, маючи на руках трьох діток. Але й це ще не все: через чотири роки після смерті чоловіка жінка не має де жити із своїми напівсиротами — з хати, в яку колись після весілля поселились з благословення батьків нареченого, тепер її виганяють.
І коли я прочитала про це в листі, коли побачила на фотознімку, вкладеному у конверт, тих трьох напівсиріт, які дивляться на світ допитливими очима (такими Василько, Іванка і Діана були в рік смерті батька), то, відверто кажучи, засумнівалась, чи можлива така не те що драматична — страшна історія? Адже, здається, суд мав би захистити цих напівсиріт і їх матір. То чому ж, як пише Неоніла Освіцінська, їм чотирьом дісталась лише четверта частина хати?
... Ми розмовляли з Неонілою в тій одній кімнаті, куди вона стягнула всі ліжка й дивани, інші пожитки. Жінка розповідала, як починалось її сімейне життя:
— Мені виповнилось дев’ятнадцять, коли я вийшла заміж. Чоловік був хороша і чуйна людина. Ми кохали, розуміли, поважали і підтримували одне одного в усьому. Коли поженились, то хата ця стояла пусткою. Батьки чоловіка сказали: “Ви тут поселитесь”. Була тільки умова, щоб ми сплатили братові мого чоловіка, який був у зятях, за половину будинку. І коли захотів брат купити КамАЗа, то ми допомогли йому — дали більшу частину суми вартості автомобіля і так розрахувались з ним.
Неоніла якийсь час, поки був один син, працювала, а згодом вистачало домашніх турбот — дітей доглянути, по господарству все зробити. За десять років сімейного життя до будинку провели газ, поставили телефон, облаштували своє житло. Одне слово, жили з поглядом у майбутнє. Коли свекор помер, то забрали до себе свекруху, оскільки в стару хату повернувся другий син (до речі, теж уже покійний).
— Два з половиною роки жили ми разом,— розповідає Неоніла.— І все було добре. Аж поки з моїм чоловіком не стався нещасний випадок. Чоловіка не стало, різні думки тоді лізли в голову. Хотілось покінчити з життям. Але Бог є на світі — він вберіг мене. А дітям було сім, п’ять і три роки.
Жінці і так було важко, бо ж така молода залишилась вдовою. Боліла душа, коли сама виряджала дітей в школу: в усіх є тато й мама, а її дочки і син — напівсироти. А тут ще колотнеча довкола будинку. Вона почалася, по суті, відразу після похорону чоловіка. Не стало сина, і свекруха разом з ріднею покійного при кожній нагоді старалась “вколоти”, що Неоніла тут не хазяйка. Особливо загострились стосунки, коли до Неоніли пристав чоловік.
— Він допомагає мені по хазяйству, допомагає дітей ростити,— каже жінка. — Син і доньки почали називати його татом. Все це свекруха сприйняла “в штики”. І закінчилось тим, що вділили дітям четверту частину будинку. І тепер в одній кімнаті, за одним столом, а хто й на ліжку, вони вчать уроки... Я б пішла звідси в світ за очі, якби мені сплатили за цю четверту частину, купила б десь хатину і був би спокій. Але ж про це ніхто й чути не хоче. Кажуть, що за десять років ми з своїм покійним чоловіком нічого самі не нажили, хіба трійко дітей. Люди радять звертатись в суд, бо ж дивуються такою несправедливістю — на трьох дітей лише одна кімната! А щоб судитись, потрібні гроші. Де їх взяти? Ще хтось каже писати лист і збирати підписи односельчан, і з цим листом звертатись кудись за допомогою. Я рішила поки що звернутись в редакцію. Може, хтось думає, що я могла б до матері своєї вернутись в Сенкевичівку. Але ж там свої проблеми: мій брат взяв за дружину сироту і забрав до себе ще троє її братів-сиріт. Заради своїх дітей я чужих сиріт з хати виганяти не буду.
З приводу непростої ситуації я розмовляла із секретарем Шклинської сільської ради Надією Вознюк. З’ясувалось: коли помер чоловік Неоніли, то вона виявила, що в погосподарській книзі хата, яка стала яблуком розбрату, “висить у повітрі”.
— Я покликала до сільради Неонілу, — розповідає Надія Вознюк. — Радила оформити хату. Адже залишилась вдовою молода жінка. Не вік вікувати одній — вийде заміж. Ось тоді (добре знаю з досвіду) можуть початись проблеми. Неоніла й заяву писала, а свекруха її покійного чоловіка Надія Освіцінська згідна була, щоб поділити хату навпіл. Але чомусь до остаточного оформлення так і не дійшло. А за якийсь час справді почались проблеми. Особливо зачепило, як кажуть, за живе, свекруху Неоніли, коли в хаті з’явилась чужа людина. І вже вона проти, щоб будинок ділити на двох. Прийде в сільраду свекруха, вислухаю її, і ніби вона в якійсь мірі права, і Неонілу я розумію, бо ж з трьома дітьми залишилась. Якщо чисто по-людськи, то треба було б поділити будинок на двох. Але це “чисто по-людськи”. А суд розсудив по-іншому — лише четверта частина дісталась дітям.
Я, звичайно, зустрічалась із свекрухою Неоніли Надією Освіцінською, її дочкою Мариною, яка й має поселитись у хаті “не пізніш, як на Великдень”. Найбільш обурило моїх співрозмовниць, що Неоніла “надумала в газету поскаржитись, ославити їх”. А вона ж, така-сяка, навіть нікого не спитала, чи можна привести другого чоловіка в чужу хату.
Після всього почутого я сумнівалась, чи варто виносити на сторінки газети всю цю історію. Бо добре знала, що це не примирить дві вже ворогуючі сторони. Зрештою, була надія, що з часом все якось владнається — не вірилось, що може баба вигнати з хати рідних онуків. І, мабуть, до цієї публікації не дійшло б, якби через декілька днів після моєї поїздки у Шклинь я не дізналась, що рідня покійного чоловіка побила Неонілу. Із закритою черепно-мозковою травмою вона потрапила в неврологічне відділення Горохівської районної лікарні. Як сказав начальник відділення дільничних інспекторів Горохівського району Віталій Осоховський, матеріали з приводу нанесення тілесних ушкоджень направлено в суд.
В розмові із самою Неонілою з’ясувалось, що після чергового скандалу довелося дітей відправити в село Печихвости до її баби. Сталось те, чим їй і погрожували: “Ми зробимо так, що ти сама заберешся з хати”.
У Шклині Неоніла Освіцінська працювала листоношею. Перебравшись у Печихвости, вона залишається без роботи. Доведеться жити лише на “дитячі” гроші, які одержує на дочок і сина по втраті годувальника.
— З часом ми Неонілі роботу обов’язково знайдемо, — сказав начальник Горохівського районного вузла поштового зв’язку Петро Рузак, — бо таких сумлінних листонош, як ця жінка, ми цінуємо. Можна лише дивуватись, як вона, незважаючи ні на що, тримається, старається, щоб діти не так боляче відчували, що ростуть напівсиротами.
Катерина ЗУБЧУК.