Відрядження у Володимир-Волинський вдалося. Зустрілися з героями своїх давніх публікацій, записник наповнили матеріали для нової розповіді про цікаву людину і мужню жінку, колишню зв’язкову УПА, до того ж — землячку, з Локачинського району...
Відрядження у Володимир-Волинський вдалося. Зустрілися з героями своїх давніх публікацій, записник наповнили матеріали для нової розповіді про цікаву людину і мужню жінку, колишню зв’язкову УПА, до того ж — землячку, з Локачинського району... Поверталася від неї маршруткою з околиць військового містечка і телефоном допитувалася у колеги, де маю зійти, щоб потрапити у редакцію місцевої газети «Слово правди». Раптом жіночка, яка сиділа поряд, сказала: «Та ви не переживайте, я вас заведу, я знаю, де та редакція, бо була там». І ось ми йдемо вуличками древнього Володимира, і жінка розповідає мені то про якийсь будинок, то про своїх дітей, які втрьох винаймають ось тут неподалік квартиру, то про тих, які живуть у Луцьку. — Та скільки ж у вас дітей? — не втримуюся від запитання. — Десять, — як щось звичне й буденне відповідає моя супутниця. — За двадцять літ народила десятеро дітей, а онука маю тільки одного, — зітхає. Я заспокоюю, що у неї ще все попереду, довідуюся, що звати її Катерина, що живе у селі Житані, а провести мене взялася зовсім не тому, що впізнала журналістку з «Волині». Газет вона «не виписує, бо в селі нема поштарки». А дорогу вирішила показати, тому що до автобуса, який іде в село, ще багато часу, а вона вже всі свої справи зробила. Мені ж здалося, що просто у цієї жінки на всіх вистачає доброти, і ми з нею ще колись неодмінно зустрінемося, вважає Валентина Штинько.
