НЕ ТАКА…

… Півтора кілометра пішки — не так уже й багато. Йшла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?». Серце впиралося: не зупиняйся!..

Ольга ЧОРНА


Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».
«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».
Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?
«Навіщо ти все це затіяла?» — запитував розум.
«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».
До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?
Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки–розлучниці. І не могла його довершити.
«Я хочу її побачити і простити», — виправдовувала свій намір Ксеня.
«То прости», — радив розум.
«Зараз не можу. Після зустрічі».
Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці — своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…
Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.
— Добрий день. Я шукаю…
— Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?
Цікавість розбирала жінку.
— Я…
— На кого ж ви подібні?
— Я тут ніколи не була.
— Ні, таки я вас десь бачила, — не вгавала жінка. — Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити — скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він — наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.
— А той чоловік гарний був?
— Гарний, гарний був Петро.
Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.
— Вона вийшла за нього заміж?
— Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Недовго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.
Неймовірно важко було йти вгору. Не від утоми. Від жалю.
На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра. «Де ж твоя господиня?» — подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).
Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть. «Я не скривджу твою господиню», — виправдовувалася Ксеня перед Котярою.
На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.
Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.
— Ви когось шукаєте? — запитала Ксеню.
— Так, здається, я заблукала.
— Ви у справах з району?
— Ні… так, з району.
— То вам до сільради.
— До сільради… Ваш кіт дуже гарний.
Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.
— Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.
— Добре, дякую. Я знайду.
Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».
— А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…
Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона — за ним. Повернула направо.
Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.
«Тепер Катерині буде важко», — не вгавав розум.
«І мені не легко», — відповідала Ксеня.
А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…