«ТІ, ЩО НАРОДЖУЮТЬСЯ РАЗ НА СТОЛІТТЯ, УМЕРТИ МОЖУТЬ КОЖЕН ДЕНЬ»

Ці слова Ліни Костенко останніми днями не перестають молоточками стукати у скронях. Важко себе стримати — рука щогодини тягнеться до комп’ютера, аби дізнатися, що там, на Майдані. Погляд із якимсь внутрішнім тремтінням і тривогою у серці вихоплює заголовки: «Палають автомобілі», «ДАІ блокує рух до Майдану», «Папа Римський молиться за загиблими і просить миру», «Горять офіси», «Будинок профспілок знищила пожежа», «Руслана оголосить голодування», «До Михайлівського золотоверхого зносять трупи», «На Майдані поновилися зіткнення», «Вибухи тривають», «На Черкащині люди влаштували самосуд тітушкам»…

Алла ЛІСОВА


Страшно. Моторошно. Жахливо. Україна палає, люди гинуть, матері плачуть, а політики сперечаються. Так хочеться кричати до них: «Чи вартують ваші суперечки, амбіції, розмірковування-демагогії бодай однієї краплини крові, сліз матерів, дітей, життя чи то майданівця, чи міліціонера? Ми стоїмо на краю прірви. Де шукати порятунок і сили? Чи можемо перемогти?»
Гостро дискутуємо на цю тему з відвідувачами, які приходять у майданівський штаб із запитаннями, пропозиціями. Під час депутатського чергування фактів можна зібрати не на один газетний матеріал. Настрій поліпшується — є шанси врятувати Україну!
Не перестає дзвонити телефон — зв’язок із Києвом тримає голова міської організації ВО «Батьківщина» Любов Соколова, яка інформує про кількість відправлених у столицю нововолинців. До скриньки для збору коштів не перестають підходити люди й кидати купюри. Колишній шахтар із більш як двадцятирічним підземним стажем Володимир Ісько жертвує гроші, пропонує іншу допомогу. Має чоловік непогану пенсію, регрес, на що можна небідно й спокійно жити. Але… Це не для нього. Каже, що найбільше не терпить байдужості, сам готовий боротися за тих, кому сьогодні доводиться животіти на тисячу гривень. Готовий обстоювати право кожного гідно почуватися на своїй землі. Називає своїх колег, котрі теж ладні ризикувати багато чим, аби справедливість перемогла, — Богдан Вовк, Сергій Кіпра, Богдан Левосюк та інші… Поруч третій місяць день у день збирає гроші, розповсюджує друковану продукцію на Майдані 82-річна Лідія Іванівна Рубцова з селища Жовтневого, яка завжди була і є палкою прихильницею Юлії Тимошенко. Ентузіазм, із яким жінка спілкується з перехожими, жертовність, адже в такі літа вистояти кілька годин на ногах непросто, — не можуть не захоплювати.
24-річний Олег Решетило місяць перебував на столичному Майдані. Збирається знову, терміново шукає для себе й для батька спеціальну амуніцію — треба їхати у всеозброєнні. За ним приходять ще і ще.
У штаб двері прочиняє статечний мужчина, представляється як колишній правоохоронець, офіцер, просить вислухати. Викладає, як, на його думку, треба діяти автомайданівцям далі, який діалог вести з правоохоронцями. Пропонує конкретну допомогу — хоче закликати вступати до загонів самооборони, сам готовий очолити цей підрозділ. Знає, що таке багатотисячний некерований натовп і як можна повестися в цій ситуації. «Я служитиму людям. Про це й скажу на мітингу», — мовить із запалом.
До намету підходить схвильований чоловік: «Щойно вбили медсестру в столиці. Скажіть, де взяти зброю, щоб їхати до Києва?» Ті, хто зібрався, його підтримують.
Телефонує нововолинський підприємець Борис Бабійчук, який більш як місяць живе на київському Майдані й нині перебуває в самій гущі гарячих подій. «Учора зранку з Нововолинська прибуло 60 чоловіків. Наш намет розібрали на барикади. Зараз прямую Інститутською за готель «Україна» — там поранено понад 20 людей, їх виносять, щоб надати меддопомогу. Страшно, але не збираємося відступати… То тут, то там лунає «Ще не вмерла…». «Всіх не перестріляють, всі не вимремо. Бо в нас сильний і незборимий дух», — перекрикуючи майданний галас, каже комусь по телефону старша жіночка.
Один із заступників начальника міськвідділу внутрішніх справ повідомляє про те, що посилено охорону громадського порядку в місті. А на мітингу в середу міський голова Віктор Сапожніков озвучив на Майдані інформацію: нововолинські міліціонери заявили про те, що вони — з народом.
…Нововолинці несуть продукти, одяг, ліки. Двері не зачиняються — стільки охочих їхати до Києва. Кожного з них Любов Соколова запитує: «Ви знаєте, що можете звідти не повернутися?» І додає: «Вибачте, але я мушу ставити це жахливе запитання…»
Стараюся хоч якось абстрагуватися, аби переварити все почуте й побачене за три години. Намагаюся відтворити в голові якусь яскраву картинку. Коли зранку бігла на майданне чергування, вже у дверях зупинив син: «Візьми з моєї скриньки гроші, які збирав на планшет». Ледь стримала емоції, аби не заплакати.
«У війни не жіноче обличчя», — писала білоруська письменниця Світлана Алексієвич. І не людське. Це точно. Яке обличчя в нашої? Даруйте, так не хочеться казати цього страшного слова. Ніколи!

Мамо, не плач. Я повернусь весною. У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою. А може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько. Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду й попрошуся у сон твій тихенько. Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангели співають, і рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває. Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину. За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. І люблю Україну. Вона, як і ти, була в мене одна.