Чотирьох її воїнів ― Сергія Байдовського, Івана Тарасюка, Едуарда Гриневича та Василя Мойсея ― вже прийняла волинська земля...
Чотирьох її воїнів ― Сергія Байдовського, Івана Тарасюка, Едуарда Гриневича та Василя Мойсея ― вже прийняла волинська земля. Але їхню смерть не можна забути. Бо вони загинули за майбутнє наших дітей та онуків. Її не можна простити. Бо ті, хто їх убив, цілилися в кожного з нас
Леся БОНДАРУК, Ярослава ТИМОЩУК
«ПРОЖИВ ПРАВИЛЬНО І ПРАВЕДНО» ― Беріть жовті троянди ― вони свіжозрізані, ― радить у суботу продавчиня. А я не можу стримати сліз, бо купую їх нашим 20-літнім хлопчикам. Нашим волинським героям. Намети на базарчику в центрі Луцька швидко порожніють ― лучани несуть квіти до Свято-Троїцького собору Сергієві Байдовському. У сумному й заплаканому велелюдді ― і чоловіки та жінки поважного віку, і зовсім малеча. Хтось, побачивши знайомого, тужливо киває. Інші обіймаються і, не сказавши один одному ні слова, починають проказувати слова молитви. Після закінчення заупокійної служби митрополит Луцький і Волинський Михаїл наголошує, що 23-річний Сергій Байдовський «прожив правильно і праведно». Тіло хлопця у труні закладено живими квітами. Мама востаннє заціловує обличчя сина. Ридають сестра та наречена, плачуть тисячі волинян… Через живий коридор із території собору труну виносять під багатотисячні «Герой!» та «Слава!». А далі була прощальна хода вулицями Луцька, аж до виїзду з міста на вулиці Володимирській. Поховали Сергія Байдовського у селі Менчичі Іваничівського району. «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе», ― такими були останні слова Сергія Байдовського, які він залишив у соціальній мережі 15 лютого.
«Я ПРОСТО НЕ МОЖУ ІНАКШЕ» Тіло 21-річного Івана Тарасюка із Києва привезли відразу в селище Олика Ківерцівського району. У Залісочому на похорон зійшлося понад три тисячі людей із навколишніх сіл, приїхали побратими з «Правого сектору» Волині, Автомайдан та лучани, які підтримують Майдан. У рідному селі його називали ніжно ― Іванко. Але навіть там не всі знають правду про юнака. За день після похорону родичі не йняли віри, що знайшлися люди, які навіть під час поховання казали, ніби він їздив на Майдан, бо там йому платили чи то обіцяли квартиру в Луцьку. Як це чути матері, яка втратила єдиного сина?! Де, люди, ваша совість? Іван Тарасюк навчався в Луцькому медичному коледжі «Монада». Після першого курсу пішов до армії. Служив у Дніпропетровську. Там його били і називали «бандерівцем», але переводитися до Львова Іван відмовився. Зміг відстояти себе там і у травні 2013 року повернутися незламним патріотом. Його дочекалася кохана дівчина, з якою цьогоріч після Великодня мав одружитися. Він тричі їздив на Майдан, був у «Правому секторі». Востаннє вирушив до столиці 19 лютого. Вранці зателефонував татові й повідомив, що вже біля Києва. «Сину, що ж я мамі скажу?! Давай я замість тебе поїду», ― почав благати батько. «Я просто не можу інакше, мене б друзі не зрозуміли. Тату, ти потім поїдеш», ― відповів Іван. А через кілька годин хлопець загинув. Точніше став героєм.
«ЗАГИНУВ ЯК МИРОТВОРЕЦЬ» 28-річного Едуарда Гриневича у рідне село Деревок Любешівського району привезли о другій годині ночі 22 лютого. Проте ні священик, ні хтось із тих, хто прислужує в церкві, не прийшли читати псалтир. Вони спали. На похорон зібралося близько півсотні людей. Приїхали побратими з партії «Свобода», членом якої був Едуард. Після поминальної панахиди над могилою ніхто з місцевих не сказав ні слова про героїчну загибель Едуарда, а священик був як ніколи лаконічним ― мовляв, сталася отака біда. У рідному селі люблять і пам’ятають Едуарда. Але, либонь, отак безславно й поховали б, якби перший заступник голови обласної ради свободівець Олександр Пирожик сам не попросив слова. Він наголосив, що Едуард загинув за те, щоб у кожного з його односельчан, у кожного українця було майбутнє. Про нього як миротворця, що захищав свою землю, сказала й троюрідна сестра. А журналістка районної газети Наталя Муха повідомила, що напередодні загибелі Едуард, з яким вона дружила, надіслав їй свій щоденник, де описав дні боротьби на Майдані. Вже незабаром його опублікують. В Едуарда стріляли двічі. Перша куля, яка чигала 19 лютого, застрягла в бронежилеті. Але й наступного дня юнак пішов на передову. Друга куля, випущена снайпером, його убила. …І знову перечитую записи Едуарда в соціальній мережі. Розпач і біль не полишають ні на мить, бо з кожним перечитаним рядочком дедалі глибше усвідомлюю: ми втратили надзвичайно гарну, вдумливу й мудру молоду людину. Ще 13 лютого Едуард Гриневич розмірковував: «Сумніви. Вони роблять життя важчим і заплутанішим. Вони викликають невпевненість у собі, зниження самооцінки і замкнутість. Знайдіть джерело, що додасть вам упевненості. Це може бути випадок із життя, в якому ви проявили себе з найкращого боку. Перемога в будь-якій грі, змаганнях чи олімпіадах. Або те, чим ви пишаєтеся: діти, друга половинка, зрештою, колекція монет. І ДІЙТЕ! Починайте вже від сьогодні. Але знайте міру! Будьте розумні!».
РОЗСТРІЛЯНІ МРІЇ ВОЛИНСЬКИХ ГЕРОЇВ Неділя. Продавчиня квітів бідкається, що закінчився рулон траурної стрічки. Відрізає ножицями обшарпані листки на трояндах, похитує головою: «Яка біда, яка біда…». Люди снують квітковою алейкою туди–сюди, у них сумні обличчя і заплакані очі. Поспішають до собору, дехто спиняється біля запалених лампадок, вдивляється в портрети загиблих героїв, втирає сльози. Полеглим влаштували велелюдні похорони, здається, весь Луцьк прийшов провести їх в останню дорогу. І небо плаче дрібним дощем. Стоїть бабця на милицях. Незряча жінка у чорній хустині і чорних окулярах тримає в руці дві червоні гвоздики. У високого кремезного чоловіка, що стоїть переді мною, від плачу здригаються плечі. Дівчинка років 5 розмахує чорно-червоним прапорцем. Попрощатись із земляком приїхав співак Сашко Положинський. Згорьовані родичі припадають до труни з тілом 21-річного Василя Мойсея. Героя Майдану ховають під національними прапорами, під звучання Гімну України і скандування багатотисячної юрби: «Герої не вмирають!», «Героям слава!», «Василь ― герой України!», «Батькам слава!», «Слава Небесній сотні!». Оберемками передають квіти, оздоблені жовто–блакитними стрічками. У своїй проповіді священик називає полеглих волинськими прижиттєвими праведниками і зауважує: влада, що віддавала злочинні накази, за все сповна заплатить. 20-тисячний натовп рушає до Меморіалу. Колона ніби не має ні початку, ні кінця. Люди плачуть, висловлюють співчуття рідним загиблих і проклинають Януковича. Юрба проказує «Отче наш». Молитва звучить гучно, сильно і натхненно. Прощальне слово надають бойовому побратиму, який воював пліч-о-пліч із Василем, ― другу Звіробою. Я пам’ятаю цього хлопця. Він командував сотнею юнаків, браво віддавав накази і першим кидався в бій на патріотичній молодіжній грі «Звитяга». Зараз безстрашний друг Звіробій говорить тремтячим голосом, що зривається на плач, і обриває промову на півслові. Чим жили ці хлопці, у що вони вірили, яким уявляли своє майбутнє? Вочевидь, крім мрії про вільну заможну Україну, у них були особисті плани й сподівання. Вони любили своїх батьків, друзів, коханих, хтось планував зіграти весілля, здобути диплом, знайти гідну роботу, збудувати дім. Ці мрії безсердечно розстріляли. Юнаки померли за свою країну, а ми тепер маємо бути відповідальнішими ― нам–бо ще справджувати і їхні надії та втілювати те, чого вони не встигли. Працювати, контролювати, приймати рішення ― все тільки починається. Щоб не було соромно перед воїнами Небесної сотні.
ВБИВЦІ Зайдеш до хати. схочеш вмити руки. Три добре. кров не просто змить. Залишишся один. тут і почнуться муки. Зе совість прийде. щоб тебе убить.
Нестерпно. Довго. Може, і роками. Ти скавулітимеш: «Болить». І очі скрізь ввижатимуться мами Того хлопчини, що так прагнув жить.
Він молодий був. Ви з ним ― однолітки. Йому кохати би й народжувать синів. Він вільний. Був. Він вирвався із клітки. Ти ж будеш раб «презренный» у панів.
Послухай, вбивце. Твої руки в крові. І думаєш, що гріх цей можна пережить? Коли й умреш, як пес скажений в рові. То совість і в нащадках заболить. 26 січня 2014 року ЗОРЯНА ГУЛЬЧАК , МАДРИД (ІСПАНІЯ).
