Валентина Янковська, народивши і виховавши доньку та сина, не могла не прихистити й тих, кого обділила доля...
Лучанка Валентина Янковська, народивши і виховавши доньку та сина, не могла не прихистити й тих, кого обділила доля
Євгенія СОМОВА
МАМОЮ СТАЛА НЕ ЗАРАДИ ГРОШЕЙ Степан, Ігор і Ліда жили у селі поблизу Луцька у неблагополучній родині. Батьки безпробудно пили, їм було не до дітей, які часто бували голодними. Коли вже несила було терпіти, вони йшли по чужих городах та садках, рвали огірки, яблука. Ліда пам’ятає, як по селу ходила просити їсти, а найстарший Ігор, якому на той час було трохи більше 10, готував кашу, щоб нагодувати братика і сестричку. Менший Степан пригадує, як стрибав на милицях по базару, поламавши ногу, просив милостиню, а ввечері плакав у подушку від болю, приниження та складав план утечі з інтернату. Не хотів там бути, бо старші хлопці били… Потім його життя змінилося, бо з’явилася мама Валя. Вона повезла до Києва у лікарню, де зробили операцію, поставили апарат Ілізарова — і він забув про хвору ногу. Нелегка доля і в інших дітей, яких прихистила Валентина Дмитрівна Янковська. У кожного з них свої душевні рани, які потрохи зарубцьовуються в атмосфері любові, турботи і теплоти. Валентина розповідає, що створювати дитячий будинок сімейного типу не планувала, хоча знедолені діти жили у її сім’ї вже не перший рік. Вони знаходили її самі. Приходили у благодійний фонд «Тавіта», де працює (там харчуються, проводять вільний час діти з малозабезпечених сімей, сироти і напівсироти). Валентина Дмитрівна віддавала свою душу покинутим чужим дітям, материнську любов і теплоту, допомагала вирішувати їхні проблеми. Знаючи це, знайомі не раз підказували їй адреси кризових сімей, у яких живуть хлопчики і дівчатка, котрі потребують помочі. Вона відвідувала їх, допомагала чим могла. А якось попросили, аби взяла під опіку дівчинку. Мама її не може прогодувати, дитину змушені підгодовувати сусіди. П’ятирічна Олечка відразу ж назвала Валю мамою, бо в садочку, куди жінка водила її, усі дівчатка мали мам, а в неї не було. Тепер Олі 11 років. Вона розумниця і мамина помічниця. Валентина Дмитрівна гордиться нею, показує диплом переможця Всеукраїнського конкурсу з іноземної мови. Під її опікою було ще двоє дівчаток–підлітків, яких діти привели у «Тавіту», бо їх треба було рятувати… від власних батьків. Дівчатка жили у Валентини кілька років, поки не закінчили школу і не вийшли заміж. Після них з’явилися Ігор і Ліда, а потім і їхній брат Степан. — Брати його з інтернату я боялася, бо мав проблеми з ногою, ходив на милицях, — розповідає жінка. — Думаю, щось трапиться з дитиною, скажуть: «Ти винна». Але ж діти просили взяти братика до себе, як їм відмовиш? Коли привезла його з інтернату, побачила гулю на коліні. Придивилася, а це металева пластинка з кисті майже вилізла. Взялася лікувати… Три роки після операції робила перев’язки, возила лікуватися на термічні води в Закарпаття, у Саки, в Одесу… Годувала лише натуральними продуктами, як рекомендували лікарі, щоб швидше заживала нога. Після Степанка у сім’ї з’явився сирота Владислав, а потім — Коля, Вася… Кожен новенький був таким собі їжачком, якого й не приголубиш. Коли вихованців стало десятеро, у службі у справах дітей запропонували створити дитячий будинок сімейного типу.
ІНТЕРНАТІВСЬКЕ МИНУЛЕ НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ Сьогодні в дитячому будинку, створеному на базі власної квартири Валентини Дмитрівни, а точніше двох з’єднаних між собою помешкань, 11 дітей віком від 8 до 18 років. У великої родини є всі умови для проживання, відпочинку — необхідна побутова техніка, комп’ютер і навіть бігова доріжка. Дівчатка, а їх тут четверо, як і хлопчики, мають гарно облаштовані спальні кімнати. Наймолодший з дітей — 8–річний Толік. Найстарший — 18–річний Іван. Хлопець навчається в кооперативному коледжі, опановує фах кухаря, а вдома вдосконалює набуті навички. Пече печиво, пиріжки. Молодші крутяться поряд, намагаються допомагати. Печиво, яке спік недавно, хвалила вся сім’я. Сподобалося і нам, бо було насправді смачним. На запитання, чи важко справлятися з такою великою родиною, Валентина Дмитрівна відповідає неохоче. Не любить розповідати про труднощі, психологічні проблеми, з якими зіткнулася, взявши під опіку чужих дітей із нелегким минулим. Більшість із них — підлітки. А це вік, коли навіть діти, які виросли у сім’ї, як то кажуть, злітають з котушок. А тут сироти, яких виховувала вулиця чи інтернат. Причім декотрі з них вже вищі від тендітної Валентини. Це ж яку треба мати сміливість, аби взяти їх! Звичайно, нелегко було привчити хлопчиків і дівчаток до гігієни, змусити забути інтернатівське минуле і шкідливі звички. Розповідає, як розгубилася, коли дізналася, що один зі старших хлопців потайки курить, а кишенькові гроші витрачає на пиво, а менший, наскладавши гори хліба, ховає: «А раптом більше не буде». Валентина Дмитрівна розуміє, що інтернатівське минуле так швидко не забувається, потрібен час, аби все внормувалося. І жінка дуже тішиться, дивлячись, як змінюються діти в сім’ї. Усі вони підтягнулися у навчанні (з тими, кому воно дається тяжко, працюють репетитори). Вона вчить їх бути ввічливими, відповідальними за свої вчинки, дисциплінованими, вміти обслуговувати себе. Хлопці в родині знають, що прати свої шкарпетки — обов’язок. — У нас є пральна машинка. Тож зробити це я могла без проблем. Але ж хлопчики — майбутні чоловіки. Вони повинні вміти випрати і шкарпетки, і відремонтувати щось у домі, — розмірковує моя співбесідниця. У родині хороший психологічний клімат. Тут усі проблеми вирішують колективно, за великим кухонним столом. Щовечора сім’я збирається за ним, складає плани на наступний день. Мама Валя оцінює вчинки дітей — когось похвалить, комусь щось підкаже, а когось і насварить. Валентина Дмитрівна прищеплює дітям не лише побутові навички, вчить сімейних стосунків, а й дає любов і ласку, які цим хлопчикам і дівчаткам дуже потрібні. Певне за те і малі, і старші називають її мамою, хоча офіційно вона іменується матір’ю–вихователькою дитячого будинку сімейного типу. Кожен із вихованців намагається заслужити її похвалу хорошою поведінкою, навчанням, зробити щось приємне. Нещодавно 8–річний Толик вручив коробку цукерок, які купив за наколядовані гроші. Вибирав їх разом із Юрою. У цьому широкому жесті хлопчини — і вдячність, і любов до жінки, яка зігріла материнською ласкою. Велику родину об’єднує не лише спільна робота по дому, а й дозвілля. Діти розповідають, як ходили в «Адреналін–Сіті», кафе «Теревені», як весело відзначають дні народження. Подібні свята для багатьох із них були новинкою. — Якось відзначали день народження Віті. Привітали його, поставили торт із запаленими свічками, — розповідає Валентина Дмитрівна. — А він не знає що робити. Очі стали величезні і здивовано шепче: «А це що — для мене?!». Справлятися з чималою родиною Валентині Дмитрівні допомагають і рідні діти. Донька Оленка, хоча вже має маленьку дитину, знаходить час, аби прийти до мами та приготувати їжу, а син Андрій вчить хлопців паяти, слюсарити…
КОМЕНТАР Галина ПРИЩЕПА, спеціаліст Луцького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, який здійснює соціальний супровід дитячого будинку сімейного типу: — Міська влада активно працює над влаштуванням дітей у сім’ю. Адже родина, батьківське піклування — невід’ємна складова повноцінного розвитку і виховання дитини. Найкраще для сироти — всиновлення, бо тоді вона набуває усіх прав рідної дитини. Але, крім цієї форми влаштування у сім’ю, є ще й такі, як опіка і піклування, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. У цій родині діти були під опікою і піклуванням (опіка оформляється над дітьми до 14 років, а після цього віку — піклування). А оскільки тут уже достатня кількість дітей, необхідних для дитячого будинку, то ми й порекомендували його створити. І задоволені, що Валентина Дмитрівна погодилася. Адже інтернатна система виховує у дітей споживацтво, непристосованість до життя. У державних закладах вони не набувають побутових навичок, бо живуть на всьому готовому. А в сім’ї беруть участь у приготуванні їжі, плануванні бюджету, організації побуту, знають, на що витрачаються гроші, вчаться сімейних стосунків. На кожну дитину батькам–вихователям у дитячому будинку сімейного типу платять два прожиткових мінімуми, встановлені для дитини відповідного віку. Крім того, вони отримують ще й плату за свою роботу. Ті, кому не байдужа доля дітей–сиріт, і тих, які залишилися без батьківської опіки й піклування, і хто готовий взяти у свою сім’ю дитину можуть звертатися до Луцького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді за адресою: проспект Соборності, 18, другий поверх, тел.: 71-50-05, 25-60-42.
