Журналістка «Волині‑нової» два дні працювала на революційній кухні...
Журналістка «Волині‑нової» два дні працювала на революційній кухні У сутичках на Євромайдані людські втрати більші, ніж за 23 роки участі України в миротворчих операціях. Серце розривалося, сльози затуманювали очі, більше не могла сидіти перед екраном телевізора і спостерігати, як гинуть відважні чоловіки. Тому взяла квиток і, нікому не сказавши, поїхала на Майдан, аби подякувати тим, які своєю кров’ю вибороли перемогу, та віддати останню шану загиблим героям
Анна КАРАСЬ
«ПОРАНЕНИХ ЗБИРАЛИ, ЯК ЯБЛУКА ПІСЛЯ БУРЕВІЮ» — Нас притиснули майже до самої сцени Євромайдану. Почалося криваве протистояння. Тоді кожен зрозумів: відступати нікуди. Перемога або смерть. Згодом побачили, що горить Будинок профспілок, а там поранені, медикаменти, їжа… Діяли миттєво. Дорога була кожна хвилина… Ось тут позицію зайняли беркутівці, яких «пригощали» коктейлями Молотова… Поранених збирали, як яблука після буревію… Густий дим, свист куль, вибухи бомб, крики людей — ніби якийсь жахливий сон, від якого ще й зараз уночі кидає в холодний піт. Тоді не думав про себе, про те, що вдома чекають трирічний син Богданчик, дружина, батьки. Вони телефонували після кожної сутички, щоб дізнатися, чи живий, чи не збираюся додому, — хвилюючись, розповідає хмельницький сотник Василь, який іде зі мною вигорілими вулицями центру Києва. …Цей суботній ранок назавжди закарбується в пам’яті. Щойно почало благословлятися на світ, і побачити, як змінилася столиця після останнього мого перебування на Євромайдані, було складно. Але повітря, яким просякнутий кожен його куточок, найкраще підтверджувало: дійсність жахливіша від картинки на телеекранах. Години перебування в епіцентрі недавніх подій було досить, аби відчути, що тут не вистачає свіжого повітря. Обличчя та одяг вкрила сажа від згарища, а взуття синього кольору стало чорним. Та люди прибували й прибували на Євромайдан. Одні — з віддалених куточків України, інші — після кількагодинного відпочинку в захоплених будівлях. Хоча «Беркут» відступив, хлопці не залишали позицій на барикадах, стежили за порядком. Майданівці вже прибирали вулиці, виносили сміття. Жінки й дівчата пригощали чаєм і бутербродами. Тут як у вулику: кожен має свою роботу, яку старанно виконує без будь‑якої винагороди. Завтра їду додому. Там, крім рідних, на мене чекають ще й кредити, які вже два місяці не сплачував. Я ж у Київ на заробітки приїхав. Попрацював трішки на будівництві, зрозумів, що мушу лишити все, аби скинути цю владу — заради гідного майбутнього своєї дитини. Не хочу, щоб Богданчик, як і я, поневірявся світами у пошуках заробітків, — веде далі оповідь Василь. — Беркутівці спалили наш автобус разом із усіма речами. Я тоді якраз додому на день поїхав. Добре, хоч документи встиг забрати. Тепер він стоїть на барикадах біля Жовтневого палацу, а речі нам добрі люди принесли.
«МАМО, НЕ ПЛАЧ…» «Мамочко, вибач за чорну хустину. За те, що віднині будеш сама. Тебе я люблю. І люблю Україну. Вона, як і ти, була в мене одна», — Руслана ледве дочитує вірш «Мамо, не плач…», люди здригаються від ридань. Знову через натовп несуть у трунах двох Героїв. Хтось стиха промовляє, а хтось вигукує на повні груди: «Слава! Слава! Слава!». На сцені друзі та побратими розповідають про загиблих… Після панахиди під «Ще не вмерла України…» бійців Небесної сотні виносять із Майдану. Гучно, впевнено лунає «Реве та стогне Дніпр широкий». Якби Великий Кобзар почув цей спів, пишався б, що українці віднайшли сили боротися за свої права. Жодна найпотужніша відеокамера чи найкрутіший фотоапарат не зможуть передати атмосферу прощання з безневинно вбитими патріотами. Плакали жінки та дівчата, не соромилися сліз кремезні чоловіки. Впродовж усього суботнього дня навіть небо сльозило. Дощ не зміг змити кров на місцях жорстоких сутичок. Туди, де загинули герої, безперестанно несли квіти, біля фотографій загиблих горіли лампадки. Люди мовчки проходили, віддаючи шану Небесній сотні.
«ВДОМА НЕ ВИСТАЧАТИМЕ ТАКОГО СЕРВІСУ І ВАШИХ ПОСМІШОК» Пішла в Український дім, де працює кухня. Тут завжди потрібні люди. Спочатку мила посуд, потім готувала бутерброди. Згодом зголосилася видавати їжу. Відстояла тут шість годин. Ноги вже гуділи від втоми, в поперек ніби хтось встромив кілок, а люди підходили й підходили. — Спасибі, дівчатка. Наївся так, що не зможу швидко бігати, якщо почнуться воєнні дії, — жартує вояк із забинтованими головою і пальцями. — Вдома не вистачатиме такого сервісу і ваших посмішок. — Мені все в одну миску кладіть, бо я троха незграбний, — ніби виправдовується чоловік, в якого висів порожній рукав. — Певно, додому треба їхати, бо толку з мене тепер мало, тільки харчі переводжу. Ледве стримую сльози, які не час показувати. А скільки тут хлопчаків, котрим ще треба бути під пильною маминою опікою, подружніх пар, мужніх чоловіків та навіть пенсіонерів, які й не планують їхати додому, бо ще багато невирішених справ залишилося. Зустріла і нашого знайомого бандуриста Юрка, громадянина Америки, в якого українські гени. Про нього писала наша газета. Він не поїхав до дітей та дружини, а продовжує підіймати патріотичний дух євромайданівців. — Дівчино, а покладіть‑но мені бутерброд, картопельки та салату, бо я руки забув помити, — просить мій ровесник. — Аромати з вашої кухні так манили сюди, що знехтував правилами гігієни. Жартома дорікаю за такий недогляд, але добре знаю, що ці чорні зашкарублі руки ніякою побутовою хімією не відмиєш. Закривавлені бинти на свіжих ранах, синці на обличчі, стогони, що долинали з хірургічного відділення знову і знову повертають у страшні години протистояння. Ще ніколи «спасибі» не було такою дорогою віддякою за мою працю. З уст цих героїв воно лунало щиро і зворушливо, додавало сили, і я знову бралася за роботу.
«ВОНИ — НАШІ АНГЕЛИ‑ ОХОРОНЦІ» — Дитино, я на Майдані з першого дня. Щоправда, 12 грудня застуда підкосила, довелося додому на тиждень поїхати, — ніби виправдовуючись, розповідає волинянка Валентина, якій уже далеко за п’ятдесят. — Та відлежуватися у теплій постелі не збиралася. Як тільки легше стало, відразу до своїх хлопців повернулася. Ця тендітна жіночка випромінює стільки тепла, що біля неї й холод не діймає. У господарському наметі вона — головна. Командує дівчатками‑помічницями, які уважно її слухають та в усьому допомагають. Хлопці кажуть, що з такою групою підтримки вони не тільки до травня стоятимуть, а як треба буде, то й до вересня чи грудня. — Вдома за мною скучає 9‑річний син, з яким не бачилася три місяці. Він розуміє, що мама потрібніша тут, — знайомить мене зі своїм сімейством євромайданівка Світлана, котра була головною на одній із польових кухонь, поки та не згоріла, а зараз господарює в КМДА. — Ми з донькою майже з перших днів тут. Вона прилетіла сюди зі Штатів. Після навчання їй запропонували роботу лікаря в одній із приватних клінік, от і поїхала переймати досвід. Коли дізналася, що коїться в Україні, повернулася на Батьківщину. Тепер допомагає потерпілим. Я пишаюся нею. Світлана раніше займалася малим бізнесом, але при колишній владі це було дуже непросто. Тому продала його і присвятила себе трьом дітям. Коли розпочався спротив, не всиділа вдома — приїхала підтримати протестувальників. На Майдані навчилася не лише жити в умовах воєнних дій, а й робити коктейлі Молотова, довбати бруківку, стояти на барикадах. — Я не могла повернутися додому. Тут у мене донька, на іншому боці — рідний племінник, який восени пішов служити до армії. Плакала, коли вбивали наших, але й не стримувала сліз, коли виносили тіла юних солдатиків. Вони ж теж чиїсь діти, онуки… — Без самовідданих жінок ми б не вистояли, не вибороли б перемоги, — впевнено відповідають чоловіки, котрі повернулися з нічної вахти на барикадах. — Бачили б ви, як вони довбали бруківку, як тягали каністри з бензином, із якою завзятістю готували вибухонебезпечні суміші. Скільки термосів із чаєм, бутербродів та гарячих супів принесли, щоб ми не замерзли… Завжди знаходили слова, аби підбадьорити та підтримати наш патріотичний дух. Вони — наші ангели‑охоронці.
Р.S. Історій, герої яких гідні похвали та визнання, почула дуже багато. Бо на Майдані люди стоять не задля слави, грошей чи якихось нагород. Вони хочуть жити в заможній країні, де не буде злиднів і задля заробітків не треба залишати родину. Хоча б на день поїдьте до столиці, де твориться наша історія. Пройдіться вулицями, на яких полягли Герої Небесної сотні, віддайте їм шану, вдихніть повітря вільної незалежної столиці. Тільки тоді зрозумієте, чому люди помирали на барикадах.
