НЕ РОЗПАЛЮЙМО ВОРОЖНЕЧІ!

З чого дивувалася і чим переймалася минулого тижня редактор відділу соціального захисту

Євгенія СОМОВА

… ЯК ПУТІН ПЕРЕСВАРИВ НАРОДИ І СІМ’Ї
— Прощена неділя, а я посварилася з племінницею, — бідкається знайома. — Скільки їй різної гидоти наговорила! Але й було за що. Уявляєш, каже: «Якщо вас не придушити зараз, то потім буде пізно». Вона переконана, що у нас усі ганяють за росіянами з автоматами чи обрізами, а в Києві на Майдані стояли бомжі й люди, яким платила Америка. Якби таке говорила росіянка, я б не дивувалася. А то людина, котра народилася і тривалий час жила в Україні! Тепер мешкає у Тюменській області. А її сестра — під Києвом. Спробувала переконати її. Навела родинний приклад — дядька Сергія, викладача Києво–Могилянської академії, який у вільний від занять час набивав снігом мішки на Майдані. «По-твоєму, він теж за гроші стояв?» — запитую. Не переконала. Не переконала племінницю і її рідна сестра. Лєна, наче зомбі, повторює: «У вас незаконний уряд, у вас притискують російськомовних, нехтують їхніми правами». Путін пересварив сім’ї, хоче пересварити і народи.
Ще одна знайома, донька якої працює в Росії, розповідала, що говорять по телебаченню, пишуть у пресі про події в Україні. Звісно ж, показують їх у вигідному для уряду Путіна світлі, аби виправдати вторгнення військ на територію нашої держави. Російські телеканали і видання повідомляють про збройний антиконституційний переворот в Україні, заборону росіянам вчитися на рідній мові, загрозу життю російськомовних громадян. Одне слово, зомбують народ, ведуть агресивну пропаганду проти нашої держави. Спочатку — щоб не підписали Угоду про асоціацію з Євросоюзом, тепер — щоб розколоти країну, створити інформаційний ґрунт для війни.
Подібну політику ведуть не лише на території Росії. Згадаймо, як спершу коментували події на Майдані окремі наші телеканали, коли не гребували жодними засобами — залякуванням, брехнею. Нещодавно, наприклад, один із російських телеканалів, аби підтримати міф про вбитих і екстремістів у Криму, показав сюжет про начебто стрілянину в Сімферополі. Але, як з’ясувалося, жодного вбитого не знайшли, а люди в чорному зовсім не бандерівці, бо приїхали на автобусах із кримськими номерами. Та й зброя у них така, яка є в арсеналі тільки російської армії.
Ще один неправдивий сюжет показав і державний телеканал «Росія 24». Він транслював бійку, зняту під час недавніх протистоянь у Києві. При цьому подав її як таку, що відбувалася у Сімферополі. Однак інформацію про вбитих під час стрілянини у Криму спростував навіть генеральний консул Росії. Одне слово, забрехалися російські колеги і не червоніють. Понад те, і далі видають бажане за дійсне, кажуть, що в Україні розстрілюють громадян Росії, а вояки Путіна не агресори, а захисники. Мовляв, захищають російськомовне населення від ворогів. Цікаво, де вони їх побачили?
«Господи, поверни розум Путіну, відкрий очі й вуха моєму народу, — благала у ці дні моя родичка, етнічна росіянка, — інакше я стану українською націоналісткою, а Росія — моїм ворогом».
Мені ж хочеться звернутися до моїх колег-журналістів: «Схаменіться, не розпалюйте ворожнечі між народами, висвітлюйте об’єктивно події і не нагнітайте пристрастей. Адже якщо нинішнє протистояння України та Росії переросте у воєнні дії, переможців не буде».

… НЕВМОТИВОВАНОЮ АГРЕСИВНІСТЮ ЗЕМЛЯКІВ
Жінка на тому кінці дроту ледве не плакала, розповідаючи про інцидент, який трапився з нею в тролейбусі. Пані Людмила їхала зі Старого ринку з онукою, студенткою київського вишу. Розмовляли російською. Раптом на них із лайкою накинувся чоловік, а за ним й інші пасажири. Мовляв, понаїхали тут всякі.
— Нас назвали окупантами і дармоїдами, — голос жінки тремтів, — плювалися. А я все життя працювала, за свої кровні купила кооперативну квартиру, не просила у держави. Так, мій батько — росіянин, але мама — українка, з Клевані. Її вислали до Казахстану, де я і народилася. Звичайно, українську розумію, але розмовляти важко, бо все життя — і в школі, і на роботі — спілкувалася лише російською. Та хіба то підстава, щоб ненавидіти? Мене поважали на роботі, я мирно живу із сусідами, вважаю Україну своєю батьківщиною й нікуди не збираюся виїжджати.
Довелося заспокоїти розхвильовану жінку, попросити вибачення за земляків, за оцей сплеск агресії, нетерпимості до російськомовних громадян. Звісно, люди зараз усі стривожені, наелектризовані подіями. Але ж це не є приводом, аби виливати свої емоції, ненависть і злість на громадян України, бо вони, бачте, розмовляють не так, як усі.
Мені, скажімо, байдуже, якою мовою спілкується людина. Головне, аби вона була порядною, патріотом Вітчизни. Адже ми всі українці, єдине ціле. Та й, до речі, на Майдані у Києві стояли не лише українці, а й представники інших національностей і, зокрема, росіяни. Але всі вони боролися за українську ідею, за нову європейську державу, в якій хотіли б жити. Звісно, вторгнення російських військ до Криму зробило сусідню країну в очах багатьох із нас ворогом. Але ж не її народ. Ми — слов’яни, брати по крові, а брат на брата не повинен піднімати зброю.
Звісно, зараз у нас складні часи, які випробовують державу на міцність. Суспільство розділилося. Одна частина вимагає змін, демократії і свободи, друга ностальгує за минулим і ходить з лозунгами «Янукович — наш президент!», «Крим — це Росія!»… Хто у цьому винен? Напевне, і вчорашня влада, і гаряча молодь, і стратегічні помилки вчорашньої опозиції, і зростання кількості радикально налаштованих людей. Не допускати кровопролиття, зняти природний для таких часів агресивний настрій маємо усі ми, українці. Незалежно від того, якою мовою спілкуємося, де живемо. І, звісно, церква. Як на мене, нині вона єдиний інститут, якому вірять.

… ЩЕДРІСТЮ З ПАНСЬКОГО ПЛЕЧА
Питання, чи потрібне журналістам звання заслужений, яке винесли на засідання прес-клубу волинські медійники, думаю, дражливе для багатьох працівників засобів масової інформації. Адже ні для кого не секрет, що серед нас є люди, котрі мають його, але більшість читачів, радіослухачів чи телеглядачів про них і не чули. Втім, подібні «заслужені» є не лише серед журналістів, а й серед представників інших спеціальностей. У переліку заслужених — юристи, працівники сфери побуту, культури, медицини… Всього в Україні нараховують понад 40 професійних звань.
Згідно із законодавством їх надають за особливі заслуги перед державою людям, що працюють у відповідній галузі не менш як 10 років і мають високі трудові досягнення, професійну майстерність. Хоча, як на мене, то справжньому професіоналу, який любить свою роботу, не потрібні звання і пільги. Людина має задоволення від того, що вона працює і її цінують інші. А звання і титули, як писав англійський письменник, драматург Бернард Шоу, «придумані для тих, чиї заслуги перед країною беззаперечні, але народові цієї країни невідомі».
Проте в Україні люблять роздавати нагороди. Особливо багато їх наштампував екс-президент Віктор Янукович — понад 100 тисяч. І це лише за чотири роки правління! А якби покерував ще трохи, то, певне, кожен другий угодний артист, журналіст і т. ін. став би заслуженим чи народним. Так звання Герой України отримав улюблений сусід Януковича — донецький письменник і поет, член Партії регіонів Борис Білаш. Відомий тим, що полюбляв читати вірші з трибуни парламенту України.
Загалом звичай дарувати привілеї за особливі заслуги із панського плеча не має нічого спільного з талантом чи народним визнанням. А бере він початок із часів СРСР. Тоді високе звання давали за лояльність до чинної влади і правлячої партії, вміння їх вихваляти, або ж безпосередніх керівників. Бувало, що його продавали. Уже сама непрозорість політики нагородження, яка не змінилася з радянських часів, дискредитує звання «заслужений», призводить до корупції. Адже нерідко про те, що колегу представляють до нагородження, в колективі дізнаються уже постфактум. А якщо йдеться про журналістів, то про це не знають навіть у місцевому осередку Національної спілки. Окрім того, професійні стандарти журналістики не передбачають звань. Журналіст повинен мати ім’я. Схвальні відгуки читачів, глядачів чи слухачів, тиражність газети чи відвідування сайтів — це визнання для журналіста.
До речі, у цивілізованих державах немає звань. Там людину стимулюють до праці й оцінюють відповідною зарплатою.
…благодійниками у підпіллі
Запитання лучанки: «До якого благодійного фонду може звернутися моя хвора сусідка, щоб отримати допомогу на лікування?» ввігнало мене у ступор: благодійних фондів на Волині багато — понад 200, а от де реально допомагають нужденним… Відверто кажучи, такі організації можна на пальцях порахувати.
Ще у 1980-х на Волині запрацювала Скандинавська дитяча місія. Але найбільше благодійних фондів з’явилося 1998-го — році парламентських виборів. Чому — гадаю, пояснювати не потрібно. Благодійність стала виборчою технологією кандидатів-мажоритарників. Щоб їх не сплутали з іншими, вони роздавали подарунки, спонсорували різноманітні соціально-культурні та спортивні заходи. І наполегливо інформували про свої «добрі справи» у засобах масової інформації. Це вважалося б нормальним, якби не одне «але»: після виборів більшість кандидатських фондів припиняли роботу. Тому й боюся назвати своїй співрозмовниці розрекламований донедавна благодійний фонд «Рідна Волинь» Бориса Клімчука.
Втім, є й такі, що працюють і досі. Наприклад, «Фонд Ігоря Палиці — Новий Луцьк», завдяки якому минулого літа 2000 жителів міста відпочили у Буковелі. І хоча дехто скептично сприйняв дії благодійника, казав, що це черговий його піар-хід (мовляв, улітку будиночки на гірськолижному курорті все одно порожні, а відпочивальники щось-таки купуватимуть), більшість лучан вдячні Ігорю Палиці, адже власним коштом вони навряд чи змогли б побувати там.
Небайдужі люди в Україні є — і це не може не тішити. Традиції меценатства, що існували з давніх-давен, відроджуються, — і це додає впевненості у завтрашньому дні. Бо чим більше буде у нас сучасних Морозових і Симиренків, тим краще для держави та її громадян. Правда, хотілося б, щоб благодійні фонди могли не тільки просити гроші, а й заробляти їх. Так, як Всеукраїнський благодійний фонд «Серце до серця», що влаштовує різноманітні акції для збору коштів на обладнання для дитячих лікарень, ліки для хворих діток.