МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ДАЛІ ХОЧЕ БУТИ «ПРАЧЕЧНОЙ»?

Ярослава ТИМОЩУК, редактор відділу культури
газети «Волинь-нова»

Хто ж не чув анекдота, який в оригіналі звучить російською. Телефонують в установу і запитують: «Это прачечная?». На тому кінці дроту відповідають матюком у риму і кажуть: «Министерство культуры!».

Або ще такий. Приходить Пікассо на виставку живопису в Парижі, аж раптом виявляється, що забув своє запрошення. Щоб довести, хто він, художник швидко малює голуба миру. Митця впізнають і пропускають. Наступним підходить радянський міністр культури, з охороною, але теж без запрошення. Нетямиться, коли йому загороджують вхід і просять підтвердити свою особу.
— Тут щойно Пікассо малював і нічого йому не сталося!
— А хто такий Пікассо?
— Вибачте, проходьте, товаришу міністре!
У нас міністрами культури призначають таких же персонажів, головне завдання яких — надихати народ на нові анекдоти. Скажімо, останній — Леонід Новохатько. За Союзу був партійним функціонером, за незалежної України — очільником Київської міської організації Партії регіонів. Якось я бачила цього міністра. Він приїздив урочисто відкривати Музей Ігоря Стравінського в Устилузі. Тоді зігнали наряд міліції для охорони спокою посадовців, а музикантів посадили під деревами грати туш. Леонід Михайлович розрізав символічну стрічку і роздав шматки журналістам, які встигли це сфотографувати. У працівниці, що проводила екскурсію для перших осіб, голос тремтів від хвилювання. А міністр поставив їй одне запитання: «Чи правда, що у Стравінського була любов із Шанель?». Хотілося почути, як посадовці думають приваблювати в цей райський куточок відвідувачів, як розвиватимуть сільську культуру. Але зацікавлений голлівудськими історіями чиновник більше не сказав ні слова. Його одіозний попередник Михайло Кулиняк хвалився тим, що вміє грати на скрипці, розмістивши інструмент між колінами.
Попри всі ці казуси, культура в нас розвивалася непогано (хіба що крім кінематографа). Митці навіть казали: «Добре, що Янукович нічого не розуміє в мистецтві і вважає, що воно йому ні до чого. Принаймні не заважає працювати. Бо патріот Ющенко навіть на виставки сучасного мистецтва приносив трипільські глечики».
Гірше з культурою — на селі. Якщо десь куплять новий баян для звітних концертів — то вже щастя. Бо зазвичай увесь культурний відпочинок зводиться до того, що на найбільші релігійні свята всі збираються у сільському клубі з прогнилою підлогою, танцюють під «И целуй меня везде — я ведь взрослая уже» та дозволяють собі хильнути зайвих сто грамів. От де роботи — непочатий край.
Сподівалася, що дещо зміниться після революції. Що культурним діячам набридло сміятися з «прачечной», ми більше не захочемо бачити міністрів — придворних блазнів, радянських ідеологів, співаків і клубних працівників. Нам потрібен менеджер, який має досвід співпраці з європейськими установами, знає фінансовий бік справи і запропонує ефективне реформування галузі. Не треба грати на скрипці в незвичних позах і писати листи з погрозами заборонити Греко–католицьку церкву!
Представники професійної культурної спільноти висували на цей пост арт–менеджера, розробника програми грантів та модернізації музеїв Олесю Островську–Люту та директора видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» Івана Малковича. Утім, посаду віддали людині «з Майдану» — голосу революції, актору Євгену Нищуку. Гадаю, пан Євген — хороша людина і талановитий артист. Та призначили його, як за Януковича. Щоб Майдан задобрити. Мовляв, культура — то таке. Кому цікаві пісні чи музеї, коли країна на межі дефолту? Але золоті смітники й унітази Віктора Януковича та позбавлені хоча б натяку на смак портрети Пшонки — це передусім наслідки культурної катастрофи.