Не секрет, що кожен, хто зараз потрапляє у лікарню, задумується над питанням: «Скільки треба заплатити лікарю?»...
Тамара ТРОФИМЧУК, відповідальний секретар газети «Волинь–нова»
Не секрет, що кожен, хто зараз потрапляє у лікарню, задумується над питанням: «Скільки треба заплатити лікарю?». Причому найбільш гостро цю проблему відчувають ті, хто готується до хірургічного втручання. Нещодавно я з подивом дізналася, що з 4 тисяч, які коштує в Луцьку гінекологічна операція, 2 тисячі треба віддати лікареві за роботу. Чесно кажучи, цифра шокувала. Для області із середньомісячною зарплатнею 2580 гривень сума, погодьтеся, велика. А ще більшим шоком стало те, що і вона вже не влаштовує декого
Черговий візит до лікаря моєї приятельки закінчився тривожною новиною: потрібна термінова операція. Сталося це за кілька днів до виплати зарплати, коли грошей не було ні в скромної працівниці бюджетної установи, ні в її колег. Якимось дивом жінка все ж напозичала близько чотирьох тисяч гривень, і з ними пішла в лікарню. Там розпитала у пацієнток, що скільки буде коштувати. Почула ціни: 800 гривень — набір ліків на операцію, 800 — анестезія, 2000 треба дати лікарю. Зібраних грошей нібито мало вистачити. Але настала мить розрахунку і все пішло шкереберть, бо лікар раптом заявила: «А ви не могли би замість двох тисяч дати дві з половиною?» Коли я дізналася про цей випадок, першим бажанням було подзвонити у волинський «Правий сектор» і запитати, чи не хочуть вони поборотися з корупцією у медицині? Кажуть, що візити хлопців у плямистих формах у ДАІ та на митницю швидко повертають працівників цих установ до реальності. Після розмов із представниками Майдану вони раптом починають згадувати, в якій країні живуть і які у наших людей зарплати. Подумалося, хай би хлопці запитали в тієї лікарки: де рядовий бюджетник має взяти ще півтисячі додаткової «вдячності»? Я вже мовчу про те, що збільшувати ціну по ходу справи — просто непорядно. Такі речі можуть собі дозволити базарні торговки, але не люди в білих халатах. Зрозуміло, що у лікарів важка робота, мала зарплата, їм треба годувати сім’ї. А в пацієнтів хіба не такі самі проблеми? Ніхто ж із нас купюр не малює… То, може, варто хоч іноді входити в становище простих людей, яких — більшість, а не доводити їх до інфаркту думками про гроші? Чесно кажучи, мені важко писати ці рядки, бо серед медиків маю багато добрих знайомих. Чимало з них допомагали працівникам нашої редакції в скрутну хвилину. За це їм ще раз дякую, але, як кажуть: «Платон, ти — друг, та істина дорожча». Я не проти подяки лікарям, однак не в примусовому порядку, і не такої, щоб людина знімала з себе останню сорочку. Зрештою, кожен медик знав, на що йшов, коли вибирав далеко не найбільш високооплачувану професію. Зрозуміло, що отримувати дві тисячі гривень щодня — приємно, а до хорошого швидко звикаєш. Однак вимагати від пацієнта віддати останнє — безсердечно і аморально. Тим більше сьогодні, коли під впливом Майдану суспільство робить спробу очиститися. Невже можуть пройти повз вуха і серце слова: «Як братимеш чи даватимеш хабар — відчуй кров Небесної сотні на своїх руках»? Думається, епоха стрімкого збагачення окремих бізнесменів від медицини має закінчитися саме зараз. Настав час зменшувати апетити у лікувальних закладах, бо не може людина ще рік після операції віддавати борги. Якщо хтось думає інакше, він працює не за клятвою Гіппократа, а за принципом гангстера: «Гаманець або життя».
