— Благаю, допоможіть, — з розпачем у голосі почав телефонну розмову підприємець із віддаленого села одного з поліських районів. — Місцеві п’янички погрожують улаштувати мені люстрацію. Кажуть, що спалять мій магазин...
— Благаю, допоможіть, — з розпачем у голосі почав телефонну розмову підприємець із віддаленого села одного з поліських районів. — Місцеві п’янички погрожують улаштувати мені люстрацію. Кажуть, що спалять мій магазин...
Валентина БЛІНОВА, заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»
Цього чоловіка знаю давно. Щоб вижити у скрутні 90–ті, він, учитель за професією, човникував у Польщу та Туреччину, тягав здоровенні сумки з товаром, щоб прогодувати сім’ю. Замість великих статків нажив купу болячок. Заробленого вистачило, щоб на віддаленому від центру села кутку відкрити невеликий сільмаг, де торгує всякою всячиною. Місцеві бабусі вдячні йому, бо за хлібом та іншим крамом їм не треба бити старечі ноги добру годину. А от тутешнім випивохам він як кістка в горлі: господар не дозволяє розливати горілку в магазині, спиртне в борг не дає. — Почули модне слово «люстрація» і відкрито заявляють, що розберуться зі мною, — стривожено розповідає підприємець. — Звинувачують, що податків не плачу, доходи приховую і підтримую Партію регіонів. Кажуть: «Ми тебе поставимо на коліна!». На жаль, ставити на коліна стало небезпечною пошестю. Показове приниження, безкарне знущання з сільських голів, дрібних районних чиновників набуло масового поширення. Хлопці у спецодязі навіть на сесії обласної ради спробували лякати депутатів: мовляв, якщо проголосуєте «неправильно», то начувайтеся. Адже знаємо, де живете ви і ваші сім’ї. Прикро, бо відчуваю себе у такій ситуації, як на дешевій виставі з поганими артистами, що вивчили лише одну роль, неодмінним атрибутом якої стали палиця, плямистий одяг, маска або балаклава. Напевне, можна було б не зважати на цей театр абсурду, якби самопроголошені люстраційні групи не взялися складати списки тих, хто скомпрометував себе співпрацею із злочинним режимом або причетний до корупційних схем. Вони внесли до переліку тих, кого будуть перевіряти, навіть засоби масової інформації, творчі та професійні спілки, що діють на підставі статутів, яких ніхто не скасовував. Та й закону про люстрацію не ухвалено, не визначено критеріїв, за якими її мають проводити. За роки президентства Кучми, Ющенка, Януковича ми навчилися гучно кричати: «Банду — геть!» і «Зека — на нари!». Водночас не скористалися можливістю вибудувати структури впливу громади на владу. Після чвар пасічника–любителя багатьом хотілося сильної руки, яка б навела в країні порядок. Та ніхто навіть уявити не міг, що владний кулак під рефрен «Партія (регіонів) веде» придушить будь-які паростки громадянських структур. Не сумніваюся: очищення потрібне і владі, і суспільству. Але для цього необхідні два чинники — політична воля керівництва та бажання людей жити чесно. Треба щоб з’явилися моральні запобіжники, які не допустять корупції, хабарів, обману, лицемірства у владі. Адже люстрація — це не терор і репресії проти неугодних, не спосіб розправитися з конкурентами в політиці чи бізнесі, не залякування чиновників. Бо спроба тримати громадян у покорі скінчилася соціальним вибухом. Нині на гребінь революційної хвилі винесло каральний максималізм, коли публічне приниження, образи людської гідності, погрози поставити на коліна стали мало не щоденним правилом поведінки тих, хто береться вершити людські долі, вирішує, кого карати, а кого — милувати. Але ж не забуваймо, що на столичний майдан Незалежності у листопаді 2013 року студентів, молодь, небайдужих громадян спонукало вийти передусім прагнення до європейських цінностей: верховенства закону, демократії, свободи слова, можливості висловити та відстояти свою позицію і точку зору. Недарма цей протест назвали Революцією Людської Гідності. Переконана: саме за це пішла у Вічність Небесна сотня.
