ЛЮБОВ МАЄ БУТИ ЖЕРТОВНОЮ

З чого дивувалася і чим переймалася тижня редактор відділу національного відродження Валентина ШТИНЬКО...

… ЗАГРОЗОЮ БРАТОВБИВЧОЇ ВІЙНИ
Для мене це не метафора, як, зрештою, і для багатьох українців, бо єдиний рідний брат живе у Росії, ось уже понад 35 років. За цей час він не забув рідної мови, але, здається, під впливом брехливої путінської пропаганди перестав бути українцем. Як не боляче мені це усвідомлювати, але спільної мови ми не можемо знайти ні українською, ні російською.
У мої невеселі думки вторгається шум двигунів військової автоколони. Вона випередила локачинську маршрутку, якою я вчора їхала на роботу, біля Війниці й сповільнила увесь рух по трасі. Водії жваво обговорюють стан нашої військової техніки й констатують очевидне: воювати не маємо чим.
Пасажири обурюються не незручностями дороги, а результатами вчорашнього так званого референдуму в Криму. Нині у кожній сім’ї щонайменше свій президент і військовокомандувач. Найнаївніші повторюють: «Ну й дідько з ним, із тим Кримом. Хай ідуть у свою Росію, раз так хочуть. А ми і без Криму проживемо».
І забувають при цьому, що всякий переділ кордонів проходить не по карті й не по території, а по людських серцях і душах. Бо далеко не всі у Криму хочуть в Росію. Бо вже тепер у нашу реальність увірвалося страшне слово «біженець». І це у центрі Європи, у поки що відносно мирний період. А біженець — це не на місяць і не на рік, це контузія свідомості на все життя. Не вірите — запитайте у тих, кого виселили із Надсяння, Холмщини та інших територій, зрештою, ми про це не раз писали.
А нині вже цілком очевидно, що Крим — це лише «прелюдія» до дестабілізації ситуації, а потім і знищення всієї України. Сьогодні мало не кожна розмова між знайомими людьми і навіть у теле‑ й радіоефірі починається словами: «Ніколи не думав, що…». А далі приклади нанизуються, немов «їжаки» на колючий дріт, і муляють, муляють свідомість.
А зобов’язані були думати державні мужі, яких ми делегували за наші податки вирішувати державні справи, що недавні громадяни Росії на чолі Українських збройних сил і Національної безпеки України аж ніяк не намагатимуться про цю безпеку дбати. Подбали вони передусім про свою кишеню і про те, щоб виконати черговий сатанинський задум Кремля, головною маріонеткою в якому був усе той же Янукович, якого, по суті, відпустили з миром.
Свідомість обпікає фраза, вичитана у когось із наших великих предків: «Що ж ми за народ такий, що найбільші наші вороги помирають своєю смертю?!».
Тож думаймо, браття, думаймо, бо є над чим. Класика жанру: якщо у першому акті вистави на стіні висить рушниця, то в останньому вона мусить вистрілити. Враження таке, що нині ми живемо в якомусь фантасмагоричному театрі абсурду. Ось навіть провідні російські актори, співаки, режисери виступили на підтримку політики Путіна. Був там, щоправда, і підпис одного чоловіка, який уже п’ять літ споглядає на цей абсурд із вічних Небес. Але їм рішуче заперечили інші, вслухайтесь, які імена: Ельдар Рязанов, Андрій Кончаловський, Андрій Мягков, Галина Волчек, Андрій Макаревич, а найбільше мене вразила маленька жінка із великою душею — Лія Ахеджакова.
Тож майбутнє України сьогодні залежить від кожного — від того, хто не мовчить у Росії і хто йде добровольцем у Національну гвардію, і від того, хто вистоює довжелезні черги за закордонним паспортом або шукає інший спосіб пересидіти десь непевні часи. Від того, хто, незважаючи на нестерпний моральний тиск, день у день старанно і добросовісно виконує свої повсякденні обов’язки, і від тих, хто, згадавши приповідку «кому война, а кому мать родна», намагається розхитати обстановку своїми асоціальними діями.

… БІГОМ ЗА ПОТЯГОМ, ЯКИЙ НАБИРАЄ ШВИДКОСТІ, АБО ЧИЇ ІНТЕРЕСИ БУДЕМО ЗАХИЩАТИ?
Нині на багатьох українських телеканалах часто крутять ролики, де провідні, впізнавані телеведучі й естрадні співаки розповідають, як вони люблять Україну, які глибинні й переплутані у них родинні корені й що насправді не важливо, якою мовою ми розмовляємо, якщо добре розуміємо один одного.
У контексті сьогоднішніх подій, коли на порозі нашого спільного дому стоїть страшна небезпека ще масштабнішого кровопролиття, втрати території та й самої державності, все виглядає правильно, логічно й виправдано. Я навіть вірю в їхню щирість…
Але хочеться у них запитати: а хіба ми повинні любити свою Батьківщину лише в час загрози й біди? А де були всі ці дипломовані «бійці ідеологічного фронту» раніше, коли послуговувалися для переважної більшості рідною українською мовою лише в ефірі, а поза ним переходили на російську, бо в Києві так прийнято. Ким?!
Усяка любов має бути жертовною. Інакше це не любов, а підтримування стосунків. Чи занадто велика жертва, принаймні для тих українців, які самі себе поставили у розряд «русскоязычного населения», перейти на українську, мову держави, на землі якої живуть? Адже для всієї Європи, на допомогу якої зараз так уповаємо, зрештою, для всього світу, це навіть ніяка не жертва, це нормальний стан речей, закріплений законом, Конституцією.
Нарешті ми стаємо свідками того, як ціною тяжких втрат і крові народжується у нас громадянське суспільство, як люди самоорганізовуються, переймаються долею держави. Навіть коли писалися ці рядки, зателефонував схвильований лучанин і запропонував тему: репортаж із військкомату, де волиняни добровольцями записуються в армію, де можна побачити справжні прояви патріотизму. Згадав і 1941 рік, і те, що Сталін також твердив, що війни не буде… Заспокоїла телефонного співрозмовника, що ця тема обговорювалася днями на редакційній летючці й що мої колеги вже працюють над такою публікацією.
Щоб подякувати, попросила чоловіка представитися. Після довгої паузи витиснув: «Лучанин Іван Петренко» і поклав трубку. Значить, епідемія страху триває…
Але мені, як і кожній матері, яка виростила сина, не хочеться думати про війну… Хочеться навести передвеликодній лад у власній хаті. Де, як писав Тарас, своя правда і воля. І мова своя. Бо це те, за чим нас передусім ідентифікують у світі. Бо це — душа, істинна, не для красного слівця. А значить — це той останній бастіон, який здавати не можна. Навіть під тиском смертельної загрози.
Знаю, знаю, що мовне питання зараз не на часі. Але я не про закон, який Верховна Рада то приймає, то відміняє. Я про інший, Божий закон, закон совісті. Хіба все, що сталося останнім часом між нами і «русским миром», не є підставою принаймні для російськомовних українців (вслухайтеся у парадоксальність цього словосполучення!) відмовитися від російської мови у повсякденному житті? Це, либонь, було б куди відчутніше й ефективніше, ніж відмова від творів російського виробництва, до чого нас у ці дні активно закликають і що вважаю цілком логічним.
Переконана, мовне питання має спочатку вирішитися у душах, у головах, у кожному домі, де люди не розминулися із здоровим глуздом і совістю. Наївно було б думати, що це станеться само собою. Держава повинна ненав’язливо і мудро допомогти своїм громадянам зробити правильний вибір. Тож саме час повернутися до такого призабутого поняття, як ідеологія. Зрозуміло, що на Луганщині чи у Тернополі вона має вестися по‑різному.
Цими днями виконуючий обо­в’яз­ки президента Олександр Тур­чинов повідомив, що мовне питання має вирішити спеціальна комісія, яка вже працює. Чиї інтереси вона передусім відстоюватиме? Збуреного чужоземною пропагандою «русскоязычного населения» чи українців, які, кажучи Шевченковими словами, «так мало, небагато просять у Бога» — чути на своїй землі свою ж мову у храмах, із теле‑ та радіоефіру, навчати нею дітей у школах і вишах, спілкуватися нею в державних установах, тобто, перебувати у рідномовному просторі. Вислів — «Чия мова, того й влада» — підтвердило життя.

… НЕВДЯЧНІСТЮ ЗА ВРЯТОВАНЕ ЖИТТЯ
Моя знайома, молода й успішна бізнес‑леді, їдучи вдосвіта на роботу, помітила на вулиці Лідавській у Луцьку лежачого чоловіка. Він не був схожий на безхатька, пристойно вдягнутий, середнього віку, але без ознак свідомості. Вночі ще тиснув заморозок, ранок прохолодний, тож жінка, не гаючись, викликала по мобільнику «швидку». На прохання диспетчера залишила свій номер телефону, пояснила лікареві, куди їхати і, переконавшись, що чоловік живий, але, вочевидь, дуже п’яний, знаходиться у руках медиків, відбула у своїх справах.
А через кілька днів пролунав телефонний дзвінок:
— То ви викликали мені «швидку»? А як я опинився на тій Лідавській?
На перше запитання жінка відповіла ствердно, а ось щодо другого… Воно було явно не за адресою. Тим часом невідомий співрозмовник продовжив:
— Я вам, канєшно, дякую, але зі мною був «лопатнік» із великою сумою грошей, а тепер його нема, куди б він міг подітися?
— Ви хочете сказати, що це я забрала ваші гроші? — обурилася жінка й перервала неприємну розмову.
Воістину добрими намірами вистелено дорогу до пекла. Адже чоловік лежав у такому місці, де його ще довго могли б не помітити, тож цілком можливо, що жінка врятувала йому життя, але замість вдячності почула підозри у злодійстві. Чи кинеться вона на допомогу незнайомій людині вдруге? У всякому разі, добре подумає. Бо той випадок вразив і обурив її до глибини душі.
Як не сумно це констатувати, але не кожен із нас здатний переживати почуття вдячності, а від цього потерпаємо всі.
Найперше, звісно, це залежить від виховання, але є ще одна правда, над якою ми не завше замислюємося, хоч лежить вона на поверхні й видається банальною: градус алкоголізації суспільства.
Людина, яка часто затуманює свій мозок алкоголем, втрачає почуття дійсності й соціальні зв’язки. І вони не завжди відновлюються навіть після повернення до стану тверезості. Це підтвердить будь‑який лікар‑нарколог, і особливо — сім’ї, які мають проблеми із алкоголізмом когось із членів родини. «Він же таким не був!» — звучить як заклинання, найчастіше із вуст дружин, які вже пережили й образи, й побої, і гармидер у квартирі, й зникнення чоловіка на кілька діб, зазвичай саме тоді, коли його присутність особливо потрібна, і соту обіцянку більше так не робити…
А тепер повернемося на мить в оточення чоловіка, який, «повеселившись», втратив велику суму грошей. Звісно, що докори дружини, а може, партнерів по бізнесу чи й власного сумління, змусили хапатися за соломинку і телефонувати до жінки, яка, ну раптом, щось знає! Яке вже тут почуття вдячності й чоловічої гідності. Ось тільки втратив він їх не тоді, коли лежав під парканом, а тоді, коли піднімав зайву чарку. А зайвою може бути й перша.