Єдина в цьому регіоні україномовна газета, яку редагує наш земляк — заслужений журналіст України Віктор Качула, не здається...
Єдина в цьому регіоні україномовна газета, яку редагує наш земляк — заслужений журналіст України Віктор Качула, не здається...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«ГОТУЄМО ЧЕРГОВИЙ НОМЕР, МОВЧАТИ НЕ ЗБИРАЄМОСЯ…» З Віктором ми — однокласники. Сиділи за однією партою у Рудко-Козинській восьмирічній школі, що в Рожищенському районі. І професію обрали спільну. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету Віктор із дружиною Галиною Володимирівною — вчителькою української мови — поїхав працювати у Сімферополь. З 2000 року очолює колектив всеукраїнської громадсько-політичної та літературної газети «Кримська світлиця», яка завжди відзначалася своїм патріотичним, просвітницьким духом. Творити видання з українською душею в російськомовному середовищі завжди було непросто. Пригадується, як, гостюючи в редакції «Волині-нової», Віктор Качула розповідав про організовані ним пісенні, мовні, літературні конкурси й фестивалі, за допомогою яких пропагував рідне слово в Криму. В якості призу переможцям одного з конкурсів, що проходили під егідою «Кримської світлиці», тодішній головний редактор нашої газети Степан Дорофійович Сачук запропонував редакційний комп’ютер. Довго бесідували, усім колективом слухали чудові пісні, що їх виконував Віктор із донечкою Юлією, — про яблуню на батьківському подвір’ї, про дорогу додому, про лелек у волинському небі… Згодом, у 2007 році, вийшов диск авторських пісень Качули «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю». Той період, напевне, був для Віктора найплодовитішим, найсвітлішим, найщедрішим на гарні події. Але й у час життєвих випробувань наш земляк не відступив від свого. Відстояв «Кримську світлицю» у 2009 році, коли група київських політиків хотіла змінити статус, формат й ідейне спрямування газети. Віктор Качула виграв суди, «відбився» від усіх звинувачень, відновив роботу редакції. І ось тепер — нова, цього разу в стократ серйозніша загроза для існування української газети у тепер уже «чужоземному» Криму. З моменту, коли стало відомо про окупацію півострова, з тривогою заходжу на сайт «Кримської світлиці» — чи не перекрили виданню кисень, чи побачило воно світ. Адже у кожному матеріалі — гнів, біль, готовність відстоювати, захищати Україну. — Бачиш, яку бойову газету робить Віктор у Сімферополі, — з гордістю казав мені батько редактора «Кримської світлиці» Володимир Іванович Качула, ветеран педагогічної праці, одержавши на пошті в Рудці-Козинській свіжий номер тижневика, радіючи йому, як звісточці від сина. Мужність журналістів «Світлиці» справді гідна захоплення. У понеділок я набрала номер мобільного телефону Віктора, щоб висловити йому нашу підтримку й подякувати за чесну й непоступливу позицію. — Спасибі, нам тепер важлива моральна підтримка. На жаль, випуск «Світлиці» за 14 березня не потрапив до читачів Криму. Віддрукований у Києві тираж десь «загубився», шукаємо сліди, апелюємо до керівництва пошти. Водночас готуємо черговий номер газети. Матеріалів є достатньо, хоча зараз у редакції всього четверо журналістів. Багато читачів приходить до нас із заявами про масові порушення під час так званого референдуму — застосовували «каруселі», враховували мертві й російські душі, вдавалися до тиску. Так і вийшло у Севастополі — аж 123 відсотки голосів за приєднання Криму до Росії. Тут у нас уже й час московський, і рублі російські, але ми продовжуємо творити українську газету, — почула у трубці бадьорий голос свого однокласника. — Не навідувалися, боронь Боже, до вас у редакцію «зелені чоловічки» з автоматами? Кілька днів тому намагалася додзвонитися на номери редакційних стаціонарних телефонів — не вдавалося. — У четвер і п’ятницю з міркувань безпеки відпустив працівників з роботи. До того ж, стаціонарного телефонного зв’язку в нас давно нема. Як і вивіски при вході. Ми орендуємо приміщення у готелі, власник якого, як тільки почали розгортатися гарячі події, попросив зняти дошку з написом українською мовою. Але люди дорогу до нас знають. Під час мітингу з нагоди 200-річного ювілею Шевченка я виступав, звертався до жителів Сімферополя із пропозицією висловлювати через газету свої думки, прагнення. Тих, хто не боїться вголос говорити правду, в Криму є багато, це — наша опора. А озброєні чоловіки — з автоматами, у бронежилетах — тут на кожному кроці, йдеш вулицею — не віриться, що це — реальність, що півмільйона українців Криму тепер стали безправною національною меншиною, — говорив Віктор Качула. У Сімферополі він живе майже 30 років. Дружина працює у школі, досі навчала дітей української мови. Тепер її професія стала небезпечною і неперспективною, екзамени з цього предмета у Криму відмінили. Припинено навчання на факультеті української філології у Таврійському національному університеті, його планують закрити. І «Кримську світлицю» тепер журналісти готують, можна сказати, у підпіллі. Наші колеги, як і всі свідомі українці Криму, не хочуть вірити, що київська влада зрадила їх, залишила напризволяще. Тож газета живе, бореться. Свідчать про це й уривки з публікацій «Кримської світлиці» за 14 березня 2014 року.
Тамара СОЛОВЕЙ
«РОЗДУМИ ПІД ПОЛОНЕЗ ОГІНСЬКОГО» Чомусь він знову звучить у моїй душі, забутий на десятки років. Чи не тому, що назва полонезу — «Прощання з Батьківщиною»? Та справа не у назві. Моя душа спіймала споріднену хвилю душі композитора, що стала музикою. У свої двадцять років я намагалася розучити цю мелодію на гітарі. Не піддалася. Бо була досить складною, а я не мала уявлення, як це — прощатися зі своєю Батьківщиною. А сьогодні її в мене відбирають. Відбирають чужі озброєні люди разом із напівкримінальними елементами, що захопили владу у Криму. Ще кілька днів тому я чула у телеефірі голос Києва. Але місцеві (чи — не місцеві?) узурпатори вирішили, що це мені не потрібно. Натомість продовжили російську окупацію вже через інформаційний простір. Перед моїми очима матеріалізується інший, незнайомий світ, в існування якого я увесь цей час відмовлялася вірити. Але тепер варіантів немає. Ось — ошаленілий від щастя натовп. Люди плескають у долоні, кричать «ура» та просто щось незрозуміле, що рветься із їхнього нутра. Серед інших — мати, яка хапає за руки свою малолітню дитину, тягне їх догори, викручуючи, і плескає ними в долоні. Бо малюки — теж «з народом» і теж безмежно щасливі з приводу одноголосної згоди верхньої палати Ради Федерації Росії щодо рішення В. Путіна ввести на територію України війська. За день до Міжнародного жіночого свята кримські українці зібралися на акцію миру, яка перетворилася на прес-конференцію під відкритим холодним дощовим небом… Архієпископ Української православної церкви Київського патріархату Климент, який розпочав акцію молитвою, був найпопулярнішим. — Звертаюся до всього світу: захистіть Україну! Захистіть українців Криму! Сьогодні все робиться, щоб нас знищити. Не полишайте нас! — так говорив владика. … Дедалі поширенішою в Криму стає думка, що київська влада, як і Захід та Америка, зрадила нас, обмежуючись пустопорожніми заявами. Ніде ніхто навіть не поворухнувся ні коли викрали представника ООН, ні коли вивезли у невідомому напрямку поважного генерал–полковника. В той же час дехто зробив з цього логічний висновок: якщо держава не захищає своїх громадян, то треба шукати іншу державу. …Люди просто хочуть жити. Жити тут і сьогодні, бо завтра може й не бути. І звичайний достаток для багатьох дорожчий за демократичні чи якісь інші напіввіртуальні цінності. Мешканці ж півострова не вірять, що російський Крим може перетворитися на другу Абхазію, і вже чекають одразу по дві пенсії: в рублях і гривнях. А ізоляція від об’єктивної інформації лише сприяє розквіту їхніх фантазій. У той же час представники штучно вирощеної тут політичної нації «кримчани» аж ніяк не пов’язані емоційно з материковою Україною, тож легкі на підйом, особливо якщо вирушати до Росії можна разом зі своєю домівкою. Не маю підстав їх звинувачувати. Це не вони відбирають у мене Батьківщину і все, пов’язане з нею. Винні ті, хто створив для цього передумови або ж не завадив їхньому створенню. Арсеній Яценюк неодноразово говорив, що нинішній уряд — це уряд камікадзе, який муситиме «спалити» себе ради виходу країни із кризи. Здається, вже спалив. Шкода лише, що ніхто на цьому вогнищі не зігрівся. Простягаю руки до Батьківщини, яка є для мене не компанією чиновників чи депутатів, а чимось незбагненним, що обумовлює моє існування. Хочу почути її голос, набираючи телефон «гарячої лінії» Самооборони київського Майдану, бо якщо не вони, то хто? Це ж ними залякує кримчан наша місцева нова влада: «Бандеровцы нас всех прикончат!», це ж привид «Правого сектору» блукає Кримом і нібито спричинив запрошення сюди чужих військ. Та мені відповіла не Батьківщина, а якась молода байдужа бюрократка: «Всі новини —в інтернеті, більше нічим не можу допомогти». Більше нічим не можу допомогти — невже такою є відповідь і нашої неньки українцям Криму?
«НЕЗДАРИ, АБО ЯК ЗА ДВА ТИЖНІ ВТРАТИТИ КРИМ» Що таке красномовні нездари, ми мали можливість переконатися протягом тримісячного стояння на Майдані. Здавалося б, після такого досвіду їх на гарматний постріл не можна було допускати до керівництва державою, особливо в такий складний період. Проте загадковим способом на ключових державних постах опинилася, спортивними термінами мовлячи, дворова команда, яка, свято вірячи в те, що «Захід нам допоможе», найбільшу ставку робить саме на дипломатію Європи та Сполучених Штатів… Що ж робить «наша» влада, аби припинити інтервенцію, покласти край окупації Криму, запобігти завоюванню самої України, втрати незалежності? Влада веде перемовини зі стурбованим Заходом. Про їхній успіх можемо судити самі, бо «васька (маю на увазі, звісно ж, ВВП) слушает да ест». Може, Кримом вирішили пожертвувати? Деякі наші відомі експерти вважають, що Путін задовольниться Кримом. Експерти наче сліпі. Крим лише плацдарм для подальшого наступу. …Не знаю, чи є у наших заклопотаних (жодної іронії) державців час проглянути новини з Криму. Я дуже хотів би, аби вони побачили сльози жінок, що стоять уздовж кримських доріг, тримаючи українські та кримськотатарські прапори, скандуючи «Крим — це Україна», татарських жінок, дівчат, діточок, які співають Гімн України, кричать «Україно, не полишай нас!». Шкодую, що не бачили вони очей молодого капітана, начальника прикордонного відділу «Чорноморське», полковника з євпаторійського зенітно–ракетного полку. Гірко і соромно за українську (чи й справді українську?) владу від того видовища… Київська влада здала українців Криму, яких вона, зрештою, ніколи й не помічала, здала росіян, які разом з усією країною були з нами і в горі, і в радощах всі ці роки, здала кримських татар — єдину титульну націю Криму, чи не найукраїнськіших громадян України тут. І якщо гріх за зраду свого народу великий, то наскільки ж більшим він має бути, коли зраджують народ іншої національності, який довірився тобі! Дуже гірко, що чомусь затих безкомпромісний Майдан. Мовчить, мов у рота води набрав. Тисніть на владу, хлопці! Це наша країна. Не втратьмо її! Валентин БУТ с. Міжводне Чорноморського району АР Крим
