Ця розповідь — продовження публікацій «Вікна, які чекають сонця» («Волинь» за 28, 30 серпня 2003 р.) про одержиму провінціалку з селища Колки Маневицького району Наталку Каразію і її однодумців.
Серед київських дисидентів-шестидесятників було немало мужніх жінок-інтелігенток, які духом і вірою підтримували незламних борців за свободу нації і українського народу за часів радянсько- брежнєвських гонінь і репресій. Ця розповідь — продовження публікацій «Вікна, які чекають сонця» («Волинь» за 28, 30 серпня 2003 р.) про одержиму провінціалку з селища Колки Маневицького району Наталку Каразію і її однодумців, побратимів по боротьбі. На початку грудня 1970 року у Колки надійшов печальний лист з Києва від Михайлини Коцюбинської. «У нас сталася велика трагедія: вбили Аллу Горську, — сповіщала давня подруга Наталки Каразії. — Обставини таємничі. Вона поїхала до свекра у Васильків і не повернулася. Через декілька днів її знайшли мертвою. А свекор кудись зник. Віктор під слідством. Невимовно важко». На похоронах відомої художниці, з якою познайомились і подружились у клубі творчої молоді в Києві, Наталія не була, бо ніхто її не повідомив. Віддати останню шану Аллі поїхала на роковини. Зупинилася у Михайлини Коцюбинської. Вона тоді стала безробітною. З грішми, звісно, в обох було скрутно, та все ж нашкребли на таксі й поїхали на віддалене кладовище. Дошкуляв холод, а у жінок не було відповідної «амуніції»: на Михайлині легке пальто, а Наталка ж ніколи не мала чобіт. Тож мусили добиратися машиною. Перед тим Михайлина купила на могилу червоні кетяги калини і на прохання Наталки — букет безсмертників — цих вічних, нев’янучих квітів. «Ми приїхали перші. Просторе кладовище дихало холодним світлом, снігом і смертю. Безлюдь. Лише подекуди поодинокі стовбурці дерев, засніжені могильні горбки. Ніби на білому простирадлі — Алина могила. Стоїмо біля неї недовго. По часі зібралися майже всі друзі. Палахкотить вінок свічок. Тихо, у півголоса заридала Ніна Матвієнко з колегами з хорової капели «Думка». Неподалік опечаленого гурту на мить зупинилася старша жінка, потім нерішуче підійшла до мене крайньої, спитала пошепки: — Чия могила? Когось непростого?.. — Художниці Алли Горської. — Можна я помолюся? — Не тільки можна, а й треба, — попросила благально, оскільки панахида проходила без священика. Незнайома жінка повагом підійшла до могили, стала на коліна. Хреститься, довго мовчки молиться. Неподалік за 30—50 метрів отарою збилися наглядачі. Навіть на цвинтарі не дають мертвій Аллі спокою. Правда, не заважають — і за це слава Богу. Після молитви жінка уже твердіше знову підійшла до мене, стала поруч. — А ви всі хто для покійної? Як вона вмерла? — допитувалася. — Її вбили! Незнайомка вмовкла. За хвильку вимовила: — Потрібна друга молитва... за убієнну... Я піду ще раз. До почесної варти стали Михайлина з Іваном Дзюбою чи Василем Стусом. Добре вже не пам’ятаю. Я вчепилася за Лілю, дружину Євгена Сверстюка. Все в мені тремтіло. Повірити, що в снігу під калиною лежить Алла, яка більше ніколи нікому не посміхнеться, було неможливо. На поминальний обід приїхали до майстерні Людмили Семикіної. Всілися просто на підлозі, застеленій килимом. Алла дуже любила калину, тому подруги кожну страву і хліб заквітчали червоними кетягами. Розбухлі на морозі живі пломінкі намистини нагадували краплі крові замордованої Алли. Смерть її так і залишилася загадкою. А згодом під електричкою знайшли тіло свекра з одтятою головою». Хто ж і чому позбавив життя у розквіті творчих сил і духовної одержимості тридцятирічну Аллу Горську? Чи не тоді починалися витоки жорстокого організованого тероризму? Художниця з чоловіком Віктором Зарецьким збирались приїхати на етюди на Волинь, заворожені розповідями Наталії Каразії про цей чарівний край. Не судилося... Повернувшись з Колок, почав копатися в енциклопедіях, довідниках, щоб детальніше довідатися про Аллу Горську. В багатьох цього імені, зрозуміло, й не згадується. І лише у недавно виданому «Довіднику з історії України» почерпнув правдиву інформацію. Українська художниця і відомий діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні Алла Горська народилася в Ялті. Під час війни пережила Ленінградську блокаду. Навчалася в Київському художньому інституті. Разом з В. Стусом, В. Симоненком, І. Світличним стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді в столиці, що став центром українського національного руху. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Двічі талановитого митця виключали зі Спілки художників України. Перший раз у 1964 році — за створення (у співавторстві) Шевченківського вітражу (його знищили) до вестибуля Київського університету. Проте згодом була поновлена у членстві спілки. У 1965-68 роках активно виступала проти політичної розправи над братами Б. і М. Горинями, О. Заливахою, С. Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом, за що її вдруге вигнали з творчої спілки. У квітні 1968 року поставила свій підпис під колективним листом до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з репресіями проти діячів науки і культури, арештами і закритими судами над дисидентами. Чим закінчилася її боротьба, ви вже знаєте.Велелюдний похорон Алли Горської перетворився у демонстрацію протесту проти режимного свавілля і ницості. Коли кілька днів розмовляв з Наталією Хомівною по телефону, цікавився її здоров’ям, життям-буттям, подякувала, що редакція «Волині» передплатила їй на цей рік газету, яка «дуже подобається». Певний резонанс викликали торішні публікації. Багато людей співчувало. Віруючі привезли дров, а тому цієї зими вона не мерзла в своїй убогій хатині. «Знаєте, обмовилась якось, найбільше дошкуляє холод душевний». Нагадаємо читачам, що Наталія Каразія інвалід І групи, якій нині за 60, хворіє з 12-и років тією ж недугою, що колись Леся Українка. Вони посестри за духом. У 60-их роках наша землячка організувала у Колках своєрідну філію київських дисидентів, усіляко допомагала їм, а вони їй, підтримували у літературній творчості. Нині Наталія Хомівна живе самотньо, прикута до ліжка. Позбулась діабету, то має тепер проблеми з нирками, погіршується зір. Дякує місцевим медикам, «швидкій допомозі», опіку над важко хворою взяв сам головний лікар Колківської лікарні Олександр Янчик. Поліпшилась останнім часом увага до неї соціальної служби селищної ради. — Але про мене ви багато не розписуйте, — просила. — Більше розкажіть про київських художниць Аллу Горську, Людмилу Семикіну, літературознавця Михайлину Коцюбинську... Це вони у 60-х роках, разом із сильними, незборимими чоловіками, репрезентували у той час українську націю. Сучасна молодь ще мало знає про них, їх жертовність, відданість дружбі і спільній справі. Михайлина Коцюбинська мала улюблену роботу в Інституті літератури, була головним редактором виданого у Львові наукового зібрання творів Василя Стуса. За співпрацю з дисидентами витурили з Інституту, зазнала гонінь і переслідувань, упродовж 20 років не мала можливості працювати за фахом. Якось, незважаючи на всі незгоди, що посипались на неї за те, що підтримувала тих зірчастих хлопців — Світличного, Дзюбу, Сверстюка, сказала: «Я буду йти з ними до кінця, який би той кінець не був». Однією з причин, що талановита Алла Горська так і не приїхала на етюди на Волинь, стало її складне і непросте життя, що вирувало на гранях внутрішнього ренесансу. Вона була за словами друзів «невимовно жертовна». Модна раніше київська пані, почала невибагливо вдягатися, а все своє краще — віддавала іншим. Кидала на підлогу дорогу цигейкову шубу, діставала з сумки папери, фарби, олівці й роздавала, дарувала. Когось потрібно влаштувати на ночівлю, хтось потребує допомоги грішми — ніколи не відмовляла. Вона вважала, що на муки і страждання доля вибирає людей мужніх і мудрих. Слабкі не витримають, то тільки мудрі люди сприймають муки за випробування, щоб возвеличити силу духу, не дають себе залякати. Такою ж мужньою була й соратниця Алли Горської, також талановита майстриня і художниця Людмила Семикіна. І її виключили зі Спілки художників України за співтовариство у створенні разом з Опанасом Заливахою, Галиною Севрюк того ж Шевченківського вітража, якого кадебістські «цензори», скрегочучи зубами, розтоптали ногами. Доля подарувала Наталії Каразії чимало років спілкування, прихильність, одкровення як митця цієї вірної київської подруги. Багато часу в житті Людмили займали громадські клопоти. У її майстерні збирались групи столичної інтелігенції, переважно з Клубу творчої молоді. Тут розігрували книги, невеликі предмети мистецтва. А виручені гроші йшли на допомогу тим, хто відбував дисидентське покарання. А ще ходили колядувати по квартирах. Звісно, до тих, кому вірили. Завжди з радістю зустрічав колядників Олесь Гончар. Тактика КДБ у боротьбі з правозахисниками-дисидентами і їх добровільними помічниками була такою: «Почати з слабших, з периферії». А тому сильніші підтримували слабших. Наталка Каразія не раз чула від київських подруг: «Коли падаєш духом, приходь швидше, коли тобі важко — приходь завжди. Проси що хочеш, нам нічого не шкода». Знаю, що з-за своєї скромності Наталія Хомівна Каразія не вміє просити. А зараз потрібна була б допомога від влади, громадських жіночих організацій. Ось прочитайте відгук нашого читача з Нововолинська Василя Дмитрука. «Дуже схвилювала стаття Святослава Крещука «Вікна, які чекають сонця» про Наталію Каразію, яка живе, як мені здається, забута нинішньою владою у напіврозваленій хатині. Людина, яка виборювала нам незалежність, зараз важко хвора. Хіба вона не заслужила кращих побутових умов, пристойної пенсії, інших видів допомоги? У Колках є селищна рада, у Маневичах — райрада і райдержадміністрація. Невже наділені владою особи не знають про життя цієї людини, живої легенди нашої незалежності?» Коли нагадав Наталії Хомівні за цей лист-відгук, вона знову знітилась. — Не турбуйтеся. Своє життя я вже прожила. Недавно було так важко, що подумала: не дождуся Великодня. Запросила священика отця Андрія з нашої церкви Київського патріархату для сповіді і причастя. Трохи легше стало. А ви напишіть про тих безсмертників духу, про яких вам розповідала і написала у спогадах. Це безсмертники нації. Цвіт їх ніколи не зів’яне і ніхто вже не розтопче. Святослав КРЕЩУК.
