Завтра ветеранові-фронтовику Василю Білонозі (на фото) з села Затурці Локачинського району виповнюється 90 літ...
Завтра ветеранові-фронтовику Василю Білонозі (на фото) з села Затурці Локачинського району виповнюється 90 літ. Напередодні поважного ювілею ми зустрілися з Василем Микитовичем, щоб поговорити про життя-буття. Підставою для цього була не тільки кругла дата, а й два нагородних листи, які минулого року цілком випадково виявив у столичному архіві онук ветерана Дмитро Білонога, який мешкає в Києві
Валентина ШТИНЬКО
Перший, датований 30 квітня 1945 року, за підписом командира 1031-го стрілецького Одерського ордена Богдана Хмельницького полку підполковника Левитіна засвідчує, що «за сміливість і відвагу, проявлені в боях із німецькими загарбниками, т. Білонога удостоєний урядової нагороди — ордена Слави ІІІ ступеня». У графі про попередні нагородження записано: «Не награждался», а у наступній — «Краткое конкретное изложение личного боевого подвига или заслуг» йдеться, як у боях за розширення плацдарму на західному березі річки Шпрее (Німеччина) кулеметна точка противника на лівому фланзі примусила залягти наших бійців. І тоді, «захопивши свою рушницю ПТР, т. Білонога ретельно маскуючись, підкрався повзком на близьку відстань до вогневої точки противника і прицільним вогнем знищив її разом із обслугою». Далі, помітивши розгубленість німців, які побігли, «т. Білонога сміливо кинувся їх переслідувати й вогнем зі свого автомата убив трьох солдат противника, захопивши їхні документи». Другий нагородний лист, судячи з особливостей почерку, заповнювався тим же військовим писарем через місяць, тобто вже після Перемоги, 20 травня 1945 року, але підписаний іншим командиром того ж полку — підполковником Сябрюком. Цікаво, що в раніше згаданій графі про попередні відзнаки знову записано: «Не награждался». Цього разу «за сміливість і відвагу в боях з німецькими окупантами» т. Білонога представлений до нагородження орденом Червоної Зірки. В описі заслуг тут уже йдеться про конкретну дату бою —1 травня 1945 -го в районі с. Готтов (Німеччина). У цьому бою «т. Білонога, уміло маневруючи своєю рушницею ПТР, висунувся повзком на найнебезпечнішу ділянку і двома пострілами підбив бронетранспортер противника, який намагався прорватися в тил атакуючої роти. А ще «т. Білонога знищив станковий кулемет, п’ять німецьких солдат і захопив у полон 6 німців, чим сприяв успіхові бою». Ось тільки тоді, одразу після перемоги, нагороди так і не знайшли свого героя. Зрештою, не отримав він їх і тепер, чим не вельми переймається. У просторому, ошатному, зведеному власноруч домі він живе один (довелося рано похоронити сина й кохану дружину), тож тепер провідує й допомагає по господарству невістка з Луцька, забігає внука Наталя, яка вчителює в Затурцях. Але й сам чоловік ще дає собі раду, тримає невелику господарку: «15 курок і одного півня», — перелічує з усмішкою. На підвіконні зеленіють вазони і мружиться від задоволення від спілкування з господарем кіт. Як треба, то й на базар сходить, і борщу зварить не гіршого, ніж господиня. «Я хазяйський», — каже про себе й тут же зізнається: «Хіба тільки вареників не навчився ліпити». Коли ж запитала, де ж такі хазяйські й хоробрі народжуються, очі мого співрозмовника враз посмутніли: — Із Сагрині я, Грубешівського району Люблінської області. 10 березня 1944 року о четвертій годині ранку на мирне село напала польська банда. Палили, стріляли запалювальними та розривними кулями. А хати і хліви були криті соломою, тому все горіло. Дехто встиг відв’язати й вигнати худобу, а дехто — ні. Втікали з того пекла, хто куди міг. Я побіг у сусіднє село Теребінь, а вдень добрався до Грубешова. Наші — мама, дві сестрички і братик — кинулись у поле і сховалися за купками вивезеного гною, але їх там знайшли і забили. Матері було 42 роки, сестрі Наді — 16, Мані — 8, а найменшому, Ванюшці, два. Врятувався тільки тато. Коли на третій день, як поляки пішли на Ташівці, я повернувся додому, то тато вже їх поховав, без мене… Фурою позвозив і поскладав у яму, бо нічого вже не було. Ні хати нашої, ні села… Одна лиш хата дохтора Зелінського не згоріла, бо була під бляхою. Він потім жив у Ківерцях, люди його ще пам’ятають… Як німці вже зовсім відступили, то почали хлопців брати в армію. Мені тоді було 19 літ. Солтис сказав: «Або йди в свою армію, або підеш у польську». Як же так, думаю, поляки всю сім’ю вибили, а я піду в їхню армію?! Ні! Батько мого товариша десь знайшов уцілілих коней і завіз нас, сімох хлопців, на збірний пункт до Грубешова. Необстріляних новобранців місяць помуштрували у колишніх німецьких казармах на березі Вісли, а далі — на фронт. Зрештою, він був поруч, на тому березі. Дивлячись на свинцево–холодні води, а був уже листопад, хлопець не раз думав, як то ріку форсувати, бо… не вмів плавати. А тут ще й ворожка колись мамі наворожила, що він має загинути від води. Але вночі наші побудували понтонний міст. На території Польщі, згадує ветеран, німці не дуже огризалися, а як перейшли німецький кордон, то там сильно чинили опір. Тут і наступна водна перепона замаячила. — Ріка Нейсе не дуже глибока, але бистра, там нас німець топив, — пригадує ветеран. — Я ж не один не вмів плавати. То для таких стальний канат натягнули. Хто тримався за нього, той спасся. А коли дійшли до ріки Шпрее, там із заходу вже стояли американці. Зустріч була тепла, віталися, один до одного придивлялися. Вони вгощали нас папіросами, бо наші солдати самокрутки робили. А я не курив ніколи, навіть коли з хлопцями корови і коні пас, не мав у тому смаку. То свою пайку курива віддавав товаришам. І тато замолоду не курив. А коли похоронив усіх наших, то не вдержався… А ще розповів ветеран, що всі оті семеро хлопців із Сагриня так і воювали разом, підтримуючи один одного в тяжку хвилину. Один лиш, на прізвище Мазниця, був поранений, але вижив. До Берліна їхній полк не дійшов, його повернули трохи вбік. Найгірше було, як потрапляли в оточення. Але коли йдеться на життя, то й куля безсила. Особливо пам’ятний Василю Микитовичу випадок, коли командир послав бійців на хутір перевірити, чи є там німці: — Нас троє було, тільки вийшли за клуню, німці почали стріляти. Одного ранили, а ми поповзли до своїх. Командир питає: «Де Михайло?!». Ранений був, кажемо. «Здавайте зброю, беріть носилки і бігом за раненим!» — наказав командир. Дав ще одного бійця і ми пішли. Розуміли, що йдемо на вірну смерть, але командир був непохитний: «Діло ваше». Солдата куля влучила в живіт, навряд чи він вижив. Як розстібнули куфайку, то рана була синя. Ми поклали його на носилки і йшли нахильці, щохвилини сподіваючись кулі в спину. Коли вийшли на доріжку, за насипом побачили німців, які залягли. Вони дивилися на нас, а ми — на них. Очі в очі. Але ніхто не вистрілив. Вони бачили, що ми безоружні й несемо пораненого. Як дійшли до своїх, запрягли собак і відправили його в госпіталь. Я дотепер не знаю, як його доля склалася. Він був із сусіднього села. На війні, переконаний чоловік, частіше виживає той, хто менше стріляє і не відбирає чужих життів. Бо і куля не завше буває сліпою. А щодо своїх заблукалих нагород каже: — Ет, що там ті брязкальця. Головне, що живим залишився. Бувало, у свята дехто із фронтовиків любив поначіплювати їх побільше, а я намагався того не робити. Часом ото лежиш і думаєш про своє життя. Дев’яносто літ — скільки всього довелося пережити, як те серце витримувало? Але на все — воля Божа. Знаєте, я на фронті хіба зо два рази плакав, а тепер, як дивлюся новини по телевізору, то щовечора плачу. Чого ж та Україна така мучена?! Після мобілізації у 1947 році Василь Білонога опинився на Волині. Тут уже був і батько, який разом із іншими переселенцями втік із Одеської області поближче до кордону, плекаючи в серці надію, що колись-таки повернуться додому. На Одещині батько познайомився із волинянкою, також вдовицею, тож осіли в її селі Вілька, де зліпили з чого могли хатину. Там і Василь зустрів свою долю на ім’я Надія. Весілля справили серед зими у 1950-му. Саньми їхали у Затурці до церкви вінчатися. І навіть коли вивернув їздовий молодих у сніговий замет, не дуже журилися. Весілля було хоч і бідне, але на людське тепло багате. Тоді просили не тільки рідню, а все село. Бо й не у всіх та рідня була. «На весілля дві бочки самогонки вигнав», — не приховує «грішка» Василь Микитович. Працював у будівельній бригаді, будували і корівники, і конюшні, і все, що треба було для колгоспу. У 1952-му народився син Володя, через п’ять років — Анатолій. Діждався чоловік трьох онуків. П’ять правнуків розпросторюють гілку роду Білоног, який би міг назавше обірватися у ту чорну сагринську ніч. Завтра вони неодмінно зберуться у дідусевій оселі, де всім вистачить місця, як і в його зболеному серці. Тож із ювілеєм Вас, Василю Микитовичу!
