Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Ольга ЧОРНА
Марина овдовіла у неповних сорок. Найбільшим скарбом подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець видався славним характером, вродою і розумом. На останньому курсі навчання прийшов додому з гарненькою дівчиною. – Мамо, знайомтеся, це – Оксана. Ми навчаємось разом в університеті. Вона моя наречена. Марині майбутня невістка сподобалася. – Що ж, діти, будемо готуватися до весілля. – Не поспішайте, мамо, спершу закінчимо навчання. – Добре, відкладемо весілля на осінь. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі. Марина прикидала, скільки гостей запросити і скільки потрібно грошей. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити. – Андрійку, я зберегла татову обручку. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді. Щоб зайве не витрачатися, занеси її у ювелірну майстерню, хай поділять навпіл. Буде два перстені. Син так і вчинив. – Гарні твої діти, Маринко, – раділи рідні, друзі, сусіди. – Якби був живий Володя… Все він бачить із небес. І тішиться… Спогади про чоловіка і ятрили, і гріли її душу. Була переконана: такого, як Володя, більше немає. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо. – Мамо, – змовницьки зашепотів Андрій, – незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна. – Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку? – Оксанка хоче доньку, я – сина, отож, треба двійню, – жартував Андрій. – Не хочемо знати наперед, хто народиться. – Правильно, кого Бог пошле… Першу дитину Оксана не виносила. Другу – також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко. Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла: звідкіля ці напасті, за які гріхи. Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б зберегти їхню сім’ю. – Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе. Ми вже любимо тебе. Доленько, змилуйся, – шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання. А неслухняні журавлі носили легенькі сповиточки до інших родин. Марині радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса. Може, пороблено. Чи позаздрив хтось. – Будемо, сину, шукати забороненого ліку. – Не вірю я в це, мамо. – І я не вірю. Але спробувати треба. … Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі знали багато людей. Нараяли поїхати до знахарки й Андрієві з Оксаною. Подружжя тихенько постукало у двері. – Зачекайте, – пролунало у відповідь. – Не переступайте поріг. Спершу зніміть свої обручки. Вони мертві. Здивовані, вони поклали перстені на землю біля входу. – Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере. Та, «котра все знає», повідала: – Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому незгоди переслідують вашу родину. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень – чужа доля. Купіть собі нові. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими… Марина вклякнула перед чоловіковою могилою: – Пробач, Володю, не знали ми… – Повертаємо, тату, тобі твоє, – Андрій загорнув золото у землю. … Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…
