МЕТЕЛИКИ

Дикий час роздер усі шаблони крихкого й вразливого світу. Ця весна примусила мене грішити проти всіх заповідей. Навіть проти «не убий». У думках

ШІ МУР

І кожна квітка її первоцвітів ніби проростає крізь мене. І кожен вечір вціляє в серце.
Обмеження зникли. Відчуття загострилися. Нерви оголилися, як високовольтні дроти.
Торкайся.
Чужий, заборонений.
Люблю тебе.
Цілий день наростає тривожність.
У твоєму світі неспокійно. І мій світ зараз непередбачуваний.
Незвичний.
Неврівноважений.
Втрата рівноваги притягує хаос в думки й почуття.
Одночасно в обох світах ми хапаємо телефони й, лиш збираючись написати тобі повідомлення, наражаюся на вхідний дзвінок…
— Бережи себе…
Ця весна озброєна і небезпечна.
Не забороняй мені тебе цілувати. Не позбавляй мене… Не зникай.
Ти сильний. Ти рідкісний. Пронизливо-бажаний. Ніжний.
Твоя присутність – вона мені необхідна. А надто зараз. Мені так хочеться просто цілувати тебе. Могти доторкнутися. Відчувати твій запах.
Божевільно рідний.
Хоча ти завжди спочатку пахнеш чужою реальністю. У тому запаху є щось від упевненості і сили, ризику, небезпеки і втоми, щось від заборони і щось від здійснених і нездійсненних мрій.
Мені чомусь завжди хочеться потертися об тебе, як кішка, привласнити трохи твого запаху і лишити на тобі свій. Дивне якесь бажання.
А є ще дивніші…
І чому саме тоді, коли я бачу тебе, в мені прокидається щось первісне, від чого мені хочеться плакати і сміятися водночас? Я ніколи нікому не хотіла довіряти…
А тепер люблю розчинятися в тобі. В твоїх поцілунках.
Коли зникає відчуття часу і простору і з’являється ілюзія, що в цьому божевільному світі є лиш ти і я – й більше нічого не існує. Ілюзія несамотності.
Я люблю цю ілюзію. Даруй мені її…
Торкайся. Цілуй…
Тривожність іще наростатиме. Й рівновагу, здається, втрачено назавжди.
Телефонуй. Я хочу чути твій голос.
Він оживляє метеликів у моїй голові…