ЖІНКА З ВЕСНЯНИМ ІМ’ЯМ

Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись воно вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля...

Ольга ЧОРНА


Після роботи, інколи у вихідні Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Вони приїжджали на його автівці. Жодного інтиму чи банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Вона буквально влетіла у будівлю, де працювала.
— Марта!? — зупинив її незнайомий чоловік.
— Я? Хто? Я… — Олена здивовано розглядала незнайомця.
— Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
— І ви даруйте, що розчарувала вас, — засміялася у відповідь і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
— Ви знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? — запитала жартома.
— Ні, саме вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона — на вас. Ви любите каву? Я можу вас запросити?
— Спробуйте…
Від нового затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
— Ви пригостили мене кавою, а я запрошую вас до цього самотнього велетня, — сказала Олена.
Сиділи на теплій землі, нагрітій щедрим липневим сонцем. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але й досі кохає. Вони разом навчалися в університеті. Вона — на філолога, він — на економіста. Вона — з родини сільських інтелігентів, він — із заможної чиновницької сім’ї.
— Спершу закохався в її гарне довге волосся. Потім — в її голос. У Марти він особливий — м’який, теплий, спокійний… Врешті зрозумів: це моя дівчина. Зустрічалися чотири роки. Хотіли відразу після закінчення навчання розповісти про наші наміри батькам. Поїхали в її село. Мартина мама, філолог, була тоді уже пенсіонеркою. Батько ще вчителював. Вони прийняли мене радо. Називали сином. Учили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко, але зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар із міського хлопця. Я обіцяв навчитися. Не встиг… Марта любила мити волосся у різних травах. Донині пам’ятаю той запах! Для мене це було незвично. І так шалено гарно. А потім я запросив її до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити їх зі своєю дівчиною, запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
— Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! — хапалася за серце мати.
— Справді хочеш із нею одружитися? — запитав батько.
— Ніколи! Ніколи цього не буде! — не вгавала мати. — Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
— А, може, того… треба подивитися на неї? — спробував вставити слово батько.
— Вона селючка! — випалила мати.
— Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
— Ти… Ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
— Я обманював кохану, мовляв, батьки зайняті. А тим часом намагався їх переконати у порядності нареченої та її родини. Запропонував поїхати, подивитися. Якось вона таки прийшла до нас у гості. Мати вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, нехай не сподівається, що це змусить моїх батьків піти на поступки. Але це були лише фантазії моєї матері. Марта подякувала за запрошення і пішла. Попросила не проводжати. Я не знав, як покажуся їй на очі. Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Не знав, що Марта залишила село.
— Не шукай її, сину, — сказала Романові її мати. — Не судилося вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про дівчину. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Через три роки одружився. З обраницею матері вгодив. Вона — донька батькового приятеля.
— Я хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
— Маю йти. Син чекає…
— Ви щасливі?
— Рада була з вами познайомитися.
— Ще зустрінемось?
— Ймовірно… Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальні.
— Я й сам не думав…
Чи щаслива вона? Щаслива, бо Святославчик — її синочок — здоровий. Він чекає на неї, приготує її улюблений літній салат. І по–дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна. Чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
— Я хочу жити! Нормально жити!
— А я? А він? — Олена глянула у бік Святославчика.
— Ти — матір!
Жбурнув ключі від квартири — і більше його не бачила.
В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй його…»
Недугу вдалося перемогти. Святославчик одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
— Оленко, синові батько потрібен. Може, ти спробувала б влаштувати особисте життя? — запитала мати.
Вона лише посміхнулася у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро вона позаздрила незнайомій Марті! Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
— Олено, я чекаю вас. Хотів би запросити на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
— Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути звичайна дружба, а не щось інше.
— Везу дружину за кордон. Порекомендували клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
— Якщо буде хлопчик, як назвете?
— Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Статус і статки дозволяють. Мати Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував перед жінкою. Роман підтримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя. Він переконував, просив, зривався на крик і знову переконував…
— Олено, я мушу поїхати в Мартине село. Востаннє. Люди ж повинні знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне.
— Навіть не знаю, що й сказати.
— Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
— Сподіваюся. Стільки часу минуло.
— Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду. Може, пощастить.
«…Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа», — повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
— Що? Ми ж позавчора розмовляли! — Олена голосніше увімкнула звук.
Диктор ще раз повторила його ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Знімки у чорних рамках. І співчуття, співчуття, співчуття…
— Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? — запитувала Олена, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи Олена пішла до старого дерева.
— Прощай, друже. І прости, що на «ти», — шепотіла, ковтаючи сльози. — Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… І ти прощай, — Олена обняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, здалося. А, може, дерево й справді ридало…