ЛЮДИНА ЗІ СНУ

Марина красива, впевнена у собі жінка. Не приховує, що щаслива. Вона гарно малює. Портрет чоловіка став прелюдією до її неймовірної історії.
— Я назвала його «Людиною зі сну». Нас познайомив мій колишній обранець. Покійний. Спершу я нічого не розуміла і боялася…

Ольга ЧОРНА


Їй було за двадцять, коли вийшла заміж за Дмитра. Молодята були шалено щасливими. Знайомі, яких вражала їхня неймовірна схожість, жартували: наче рідня. Вродливі, до безтями закохані. Мали тисячі мрій і набудували планів на сотню літ.
Згодом народилася донечка. Донечка–сонечко, донечка–краплиночка… Так називав маленьке вередливе диво Дмитро. Їхнє сімейне тріо нагадувало райський острівець затишку і любові.
У тридцять чоловік занедужав.
— Це був не діагноз, а вирок — страшний, невблаганний для нашої родини, — повертається спогадами у минуле Марина. — Лікар попередив, що Дмитро не проживе й року. Мені було лише двадцять шість. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча. У тій порожнечі могла бути собою: сумувала, нарікала на долю і плакала. Щоб ніхто не бачив.
Чоловік прожив вісім місяців. Тепер після роботи Марина часто поспішала на кладовище. Жінка гладила горбочок землі і розповідала Дмитрові про свої буденні справи. Невдовзі він почав їй снитися. Здавалося, усе відбувається наяву. Їй ввижалося, що Дмитро сідав на свій улюблений м’який стілець і радив, попереджував про недуги донечки та дрібні неприємності. Жінці ставало моторошно. Описані події зазвичай справджувалися. Небіжчик наче складав графік подій для живих.
Жінка не звертала уваги на інших чоловіків. Була упевнена: таких, як Дмитро, більше у її долі не буде. А ще ті містичні сни… Вона почала звикати до його порад і застережень. Звикла жити зі своїми таємницями. Нікому нічого не розповідала, бо подумали б, що з глузду з’їхала.
...Марина збиралася до батьків. Дорога неблизька. Три години автобусом добиратися. Напередодні Дмитро у сні просив нікуди не їхати. Але мала нагальну справу. Він просив і плакав.
— Я торкнулася його очей і… прокинулася. Здалося, на моїй руці залишилися Дмитрові сльози.
Не може бути! Марина намагалася переконати себе, що це вигадка. Але вирішила таки відкласти поїздку. Невдовзі дізналася: цей автобус потрапив в аварію. Були жертви, покалічені…
У приятелі до Марини почав набиватися Вадим. Їй радили: не втрачай шансу. Аліментів нікому не платить, не п’є. Просто знахідка. «Що мені робити?» — запитувала сама в себе жінка.
Дмитро прийшов у її сон на річницю весілля. Не сам. Поруч з ним був незнайомець. «Запам’ятай його», — сказав.
— Я відтворила той образ, бо добре запам’ятала це обличчя. І зрозуміла, що повинна зустріти цю людину. Це смішно, але всюди шукала гостя, котрий потривожив мій сон і моє життя. Скидалося на дивну гру. Інколи думала — це витвір уяви. Це туга за чоловіком творить зі мною щось незрозуміле.
До моральних страждань додалися й матеріальні. Траплялося, на роботу — пішки, з роботи — теж. Аби зекономити. А малу дурила, що скоро будуть гроші і смачні страви.
«Ти будеш з ним щаслива. Я довго шукав…» — на половині фрази сон обірвався. Що за марево? Марина чула Дмитрів голос, а бачила чоловіка, портрет якого не давав спокою.
… У дні зарплати Марина влаштовувала для себе і донечки маленькі свята. Обов’язково зі смачними цукерками. Взяла сто грамів одних, стільки ж інших… Трішки печива. Трішки ковбаси. Ще улюбленого йогурту для малої, ще… Коли складала своє смачне добро, торбинка розірвалася. Смакота розсипалася.
— Дозвольте вам допомогти, — почула спокійний чоловічий голос.
Усе, що встигла зібрати, знову полетіло з рук.
— Ви?..
Перед Мариною стояв герой її портрета. Час на якусь мить зупинився.
Незнайомець збирав її нехитрі покупки. Розум Марини відмовлявся сприймати реальність.
— Це був Андрій, мій теперішній чоловік. Для малої він став гарним батьком, а для мене — добрим чоловіком. Портрет є нашим сімейним талісманом. Я не можу втратити цей малюнок.
А Дмитро? Після зустрічі з Андрієм він наснився Марині ще раз.
— Сказав, що не буде більше турбувати. Бо повинна бути з живим чоловіком. Усміхнувся і… розчинився у повітрі.
Кажуть, ті, хто нас любить, навіть залишивши цей світ, намагаються допомогти. Бо почуття можуть долати невидимі межі і час. І коли на Землі дорогі для них люди щасливі, душі на небесах усміхаються і відчувають спокій…